Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

мені якісь козирі. Ситуація з Блейзом ледь-ледь прояснилась. — Якби він до мене достукавсь, я відповів би йому те самісіньке, що сказав би Еріку: «Мені треба подумати».

— Блейз, — повторила вона.

«Блейз, — мовив я подумки, — Блейз. Ти мені подобаєшся. Не пам'ятаю, чому, і знаю, є причини, чому ти не мав би подобатись, але ти мені подобаєшся. Це знаю напевне».

Ми ще трохи посиділи, і я відчув дику втому, але не хотів цього показувати. Маю бути сильним. Я знав, що маю бути сильним.

Потім усміхнувся й сказав:

— Непогана в тебе тут бібліотека.

— Дякую, — відказала Евеліна. — Блейз... — по деякому часі повторила вона, задумавшись. — Ти справді вважаєш, що він має шанс?

Я знизав плечима.

— Хтозна? Якщо це хтось і знає, то точно не я. Може, він знає відповідь? А може, й не знає.

Від подиву Евеліні відвисла щелепа й округлились очі. Вона запитально подивилася на мене.

— Не знає? — перепитала. — Тобто, хочеш сказати, що й сам можеш спробувати?

Я засміявся, намагаючись хоч так приглушити її почуття.

— Не будь дурною, — мовив, урвавши сміх. — Чому зразу я? Однак слова її вже вдарили по туго напнутій струні десь у найглибших закамарках моєї душі. «Чом би й ні!» — на повну силу бриніла струна.

І раптом мені стало страшно.

Однак коли я спростував її здогад (а може, й не здогад, а щось зовсім інше), Евеліні неначе полегшало. Заспокоївшись, вона всміхнулась і показала рукою на вмонтований у стіну, ліворуч од мене, невеличкий бар.

— Я б не відмовилася від ковтка «Ірландського туману»[5], — сказала вона.

— Коли такі справи, то я теж не відмовлюся, — сказав я і, підвівшись, наповнив лікером дві чарки. — А знаєш, — додав, знову вмостившись на стільці, — приємно сидіти з тобою отак, навіть якщо недовго. Стільки всього спливає у пам'яті...

Вона всміхнулася, від чого стала дуже гарною.

— Твоя правда, — сказала, пригубивши лікеру. — Почуваюся з тобою так, ніби ми й справді в Амбері.

Моя чарка ледь не випала з рук.

Амбер! Від цього слова спину як блискавичним розрядом пронизало!

Евеліна заплакала, і я, підвівшись, заспокійливо обняв її за плечі.

— Не треба сліз, дівчинко. Не треба. Коли ти плачеш, мені теж так сумно!..

Амбер! Оце було вже щось — щось магнетичне, надпотужне!

— Побачиш, буде свято й на нашій вулиці, — сказав я лагідно.

— Ти справді в це віриш?

— Аякже! — відповів я гучно. — Так, я у це вірю!

— Ненормальний, — сказала вона. — Напевне, саме тому з-поміж усіх братів я найбільше любила тебе. Вірю майже в усі твої нісенітниці, хоча й знаю, що ти — ненормальний.

Евеліна ще трохи порюмсала і нарешті вгамувалася.

— Корвіне, — сказала, — якщо в тебе все вигорить... не знаю, як, але якщо за допомогою Тіней усе влаштується так, що ти виграєш... не забудеш тоді Флорімель — свою меншу сестричку?

— Не забуду, — пообіцяв, уже знаючи, як її звати. — Авжеж, я пам'ятатиму про тебе.

— Дякую. А Ерікові я розповім лише найголовніше, про Блейза і найостанніші мої підозри навіть словом не обмовлюся.

— Дякую тобі, Флоро.

— І все-таки не вірю тобі, ні на йоту не вірю, — додала. — Про це теж пам'ятай.

— Ну, це мені й так зрозуміло.

Потім вона наказала служниці відвести мене до моєї кімнати, я так-сяк роздягнувся, впав у ліжко як підкошений і проспав одинадцять годин поспіль.

З

Уранці я не знайшов у будинку ні Флори, ні навіть записки від неї. Служниця накрила мені стіл на кухні й пішла в своїх справах. Бажання щось вивідати в цієї жінки я придушив у зародку: по-перше, вона могла не знати того, що мене цікавило, або ж могла знати, але не сказати мені; а по-друге, якщо почну доправлятися, вона відразу ж повідомить Флору, який зацікавлений у неї брат. І з огляду на те, що зараз я владарював у цьому домі, вирішив, що треба повернутися в бібліотеку й подивитися, чи можна там щось з'ясувати. Крім того, люблю бібліотеки. Мені стає затишно і спокійно в оточенні стін, заставлених прекрасними й мудрими словами. Почуваюся краще завжди, коли доводиться стикатися з тим, що стримує темні засади.

Невідь звідки узявся чи то Грім, чи то Спалах, чи ще хтось із їхньої швори й на прямих ногах пішов коридором за мною, на ходу принюхуючись до мого запаху. Я спробував подружитися з тим псом, але з таким самим успіхом міг би говорити компліменти дорожньому регулювальникові, який дає сигнал з'їхати з проїжджої частини. Дорогою я зазирнув у ще кілька кімнат, та це були найзвичайнісінькі, нічим не примітні приміщення.

Нарешті зайшов до книгозбірні. З глобуса, як і вчора, на мене дивилась Африка. Зачинивши за собою двері, щоб не впустити собак, почав ходити по кімнаті, читаючи назви книг на полицях.

У бібліотеці було дуже багато видань з історії. Скидалося на те, що тут їм віддавали явну перевагу. Крім історії, чимало книг було присвячено мистецтву — солідні, недешеві фоліанти, — і кілька з них я навіть погортав. Зазвичай, мені найкраще міркується тоді, коли думаю про щось цілком стороннє.

Цікаво, вдавсь я у розмисли, звідки у Флори статки на таке безбідне існування? І якщо ми родина, то чи випливає звідси, що в мене також водиться така-сяка маєтність? Подумав про свій майновий і суспільний статус, про те, чим займаюся, звідки походжу... Щось підказувало мені, що гроші ніколи не були проблемою для мене, що я завжди мав їх достатньо, а якщо й не мав, то за потреби завжди знаходив кілька способів розжитися потрібною сумою. Може, і в мене є власний великий будинок, такий, як у Флори? Але щодо цього не міг нічого пригадати.

То чим усе-таки я займався?

Зайшов за Флорин стіл, усівся зручніше і зануривсь у пам'ять, вишукуючи ті комірки знань, які, був певен у цьому, мали залишитися в мені. Займатися таким самокопаниям, неначе ти — це не ти, а хтось цілком сторонній — справа не з простих. І, мабуть, саме через те в мене нічого не вийшло. Що є твоїм, — воно твоє, це частинка тебе самого; воно просто належить тобі та ховається десь у