Читати книгу - "Замирення"

Сол відвів погляд і ніби навіть крутнувся, відвертаючись.

Аби тільки уздріти на моріжку щось блискотливе — ледь приховане якоюсь високою рослиною, що вигналася понад кущик бур’яну — біля того місця, де позавчора він був знайшов мертву білку. Що ж воно таке? Шклянка? Ключ? Темно-зелене листя скупчилося грубим колом, затуляючи те, що лежало над корінням. Сол став навколінці, дашком долоні прикрив очі від сонця, але та лискуча штука так і лишалася схована листям високої рослини. Чи то частина листка відбиває сонце? Але, хоч би що то було, видавалося воно вкрай тендітним, а ще ж якимсь химерним робом нагадало йому про чотиритонну лінзу високо в нього над головою.

Сонце шепітливою короною увінчало йому плечі. Стало спекотно, але вітер підкидав листя пальм-сабалів, торохтів ним. Дівчинка раніше, ніж Сол сподівався, злізла зі своїх скель, і вже опинилася в нього за спиною, наспівуючи якусь безглузду пісеньку.

Та цієї миті для нього не існувало нічого, крім тієї бадилини й того блиску, який йому годі було розпізнати.

На руках Сол усе ще мав рукавиці, то й опустився навколінці біля бадилини, відхилив листя й потягся пальцями до тієї блискітки. Що ж воно таке? Крихітна й непосидюча спіраль світла? Це нагадало йому видіння в калейдоскопі, ото тільки це сліпило своїм білим світінням. Але воно, хоч би що то було, крутилося й мерехтіло, ухиляючись від грубого стиску його пальців, і він відчув, що може зомліти.

Стривожившись, хотів був відсмикнути руку.

Але запізно! Сол відчув: воно, ота скалка, залізло йому у великий палець. Болю не було, а тільки розпирання й потім занімілість, однак він усе одно аж підскочив, виючи й вимахуючи ураженою рукою. В шаленому поспіху зірвав рукавицю, підніс великого пальця до очей. Усвідомлюючи, що Ґлорія спантеличено витріщається на нього й не може втямити, що з ним.

На землі перед ним більше вже нічого й не блищало. Аніякого тобі світла біля кореня бадилини. Й аніякого болю в великому пальці.

Помалу Сол розпружився. Ніщо не пульсувало у великому пальці. Й жодного сліду, ніякого проколу, де воно увійшло. Підняв рукавицю, перевірив: ні, розриву немає.

— Вас щось ужалило? — запитала Ґлорія.

— Сам не знаю, — признався Сол.

Тут він відчув, що на нього пильно дивляться й ще чиїсь очі. Крутнувся. Ах, це Генрі. І як він спромігся, цей гладун, так швидко збігти наниз східцями? Чи минуло більше, ніж йому здавалося, часу?

— Так… А що сталось, Соле? — запитав Генрі, але маячний доглядач ніяк не міг узгодити висловлене переживання співрозмовника з відсутністю тривоги в його голосі. Бо голос Генрі не виказував жодної тривоги — в ньому звучала сама лише палка й чудна якась допитливість.

— Нічого не сталося, — відказав він ніяково, хоч і не тямив, від чого тут він мав би ніяковіти. — Просто вколов великого пальця.

— Крізь отаку товсту рукавицю? То мала бути ого яка колючка!

Генрі так пильно оглядав землю, ніби загубив отут-о чи годинника улюбленого, а чи тлустого гаманця з грішми.

— Зі мною все гаразд, Генрі. Не потерпайте за мене, — сказав Сол, більше сердячись на самого себе через те, що показав себе дурнем заплішеним в очах цього юнака й тієї дівчинки, — але й щиро бажаючи, щоб Генрі йому повірив. — Можливо, електричним струмом ударило.

— Можливо…

Блиск співбесідникових очей був неначе світло далекого й холодного маяка чи бакена, от ніби Генрі передавав йому, Солові, якесь зовсім інакше повідомлення.

— Нічого не сталося, — ще раз сказав Сол. Нічого не сталося.

Але чи й справді так?

2. ЖАР-ПТАХА

На третій день у Нуль-зоні, у гнітючому товаристві Керманича, Жар-птаха знайшла скелет в очереті. У Нуль-зоні теперечки була зима, і стало чіткіше видно, коли стежка виринула з моря, звідки вони прибули. Холодний вітер шмагав обличчя, різко продував куртки, небо стало сіро-блакитнявим, приховуючи якусь важливу таємницю. Алігатори, видри і хохулі сховались у драговині, здаючись примарами десь під плівкою твані та плюскотливою водою.

У недоступній височіні, де небо набуло глибокої синяви, вона побачила щось подібне до поверхні, яка віддзеркалювала світло. Вона збагнула, що це лелеча зграя; сонце осявало біло-сіре пташине пір’я, коли чорногузи злетіли високо у небо, так суворо-цілеспрямовано прямуючи… куди? Вона не могла сказати, чи вони силувалися вирватися за межі свого ув’язнення, намагаючись відгадати той невидимий кордон, перш ніж його перетнути, або ж, як будь-які бранці, просто корилися півзабутому інстинкту.

Вона зупинилася, і Керманич теж зупинився. Вилицюватий чоловік, великоокий, пласконосий, смаглявий. Він був одягнений у джинси та червону фланелеву сорочку, а також чорну куртку і модні чоботи, які вона точно не обрала б для прогулянок цим пустищем. Директор Південного Округу. Чоловік, який був її слідопитом. Атлетичної будови, начебто, проте, доки вони перебували у Нуль-зоні, він став похилим, бурмочучи, оглядаючи кілька намоклих у воді, поморщених сторінок, які він врятував з якогось непотрібного звіту про Південний Округ. Руїна, уламок після кораблетрощі старого світу.

Він ледь помітив, що вона стала.

— Що таке? — спитав він.

— Птахи.

— Птахи? — Нібито це слово було йому незнаним чи не мало сенсу. Або жодного значення. Але хтозна, що стоїть тут за словами.

— Так. Птахи. — Годі витрачати на нього ще час, пояснюючи. Вона взяла бінокль, спостерігаючи, як лелеки змінили напрям, а потім знов і знов, але ніколи не втрачаючи стрункості польоту: химерний живий, плинний вихор у небі. Цей малюнок нагадав їй зграйку летючих риб, які виринають з води і знову стрибають туди, їхню дивовижну появу в Нуль-зоні з дна океану.

Споглядаючи її згори — чи усвідомлюють лелеки, що вони бачать? Чи повідомляють вони це комусь або чомусь? Дві ночі поспіль вона відчувала появу тварин, які підкрадалися до їхнього багаття, нудні та нечутливі датчики Нуль-зони. Керманич прагнув дедалі більшої нагальності, ніби те місце, куди вони прибудуть, щось означало, вона ж — хотіла отримати якомога більше даних.

Було кілька непорозумінь в їхніх стосунках з моменту, коли вони дісталися пляжу, особливо про те, хто тут відповідальний, і після того він заборонив називати його на ймення, вимагаючи, щоб вона зверталася до нього «Керманич», а не «Джон», що викликало у неї пошану. Деяким тваринам для виживання конче необхідні мушлі. Деяким цим тваринам без них просто не вижити.

Його дезорієнтації не гоїли гарячка і відчуття, за її словом, «сяйва», що він теж обробляється тут, перетравлюється і може перетворитися на щось інше, припинить бути собою. Тому, можливо, вона розуміла, чому він ховав себе у тому, що називав