Читати книгу - "Мікроби гарні та не дуже. Здоров’я і виживання у світі бактерій"

їжу, і негайно накидаються на них, просто викорінюючи їх у крові та відновлюючи здоров’я пацієнта.

Що ж до того, як позбутися потім павуків, д-р Пекельний запевняє лікарів:

Розумієте, вони помирають самі від браку харчу. Тоді я відправляю пацієнта до приморського Брайтгельмстоуна, де пара занурень у солону воду вимиває з його крові геть усе павутиння.

Контагіоністи залишались об’єктами глузувань навіть через століття, коли видатний німецький патологоанатом Якоб Генле поставив своїм студентам з Геттінгенського університету одне завдання. «Перш ніж мікроскопічні форми можна буде вважати причиною зараження, – проголосив він, – треба виявити їхню постійну присутність у заразному матеріалі, виділити з нього й протестувати їхню силу [здатність до зараження]».

1876 року один зі студентів Генле, Роберт Кох, почав виконувати одну за одною вимоги свого вчителя щодо доказів (так звані постулати), що сьогодні пов’язуються з іменем молодшого вченого. Зокрема, Кох працював із Bacillus anthracis (збудником сибірської виразки) та Mycobacterium tuberculosis (бактерією, що викликає туберкульоз). Він неодноразово продемонстрував, що може виділити їх із крові або мокротиння інфікованих людей і тварин, виростити у своїй лабораторії, а потім ввести здоровим лабораторним тваринам, зробивши тих хворими.

Суперник Коха в науці, французький хімік Луї Пастер, тоді вже показав, що мікроорганізми, які переносяться повітрям, можуть перешкоджати належному бродінню вина та пива, і припустив, що ці мікроби можуть аналогічним чином викликати «загнивання» відкритих ран. Ідеї Пастера так вразили англійського хірурга Джозефа Лістера, що в 1865 році він почав занурювати перев’язувальні матеріали та хірургічні інструменти в дезінфекційний розчин карболової кислоти – і навіть лити цю їдку рідину безпосередньо на рани. Хоча Лістерові й бракувало технічних умінь найвидатніших хірургів того часу, він швидко здобув міжнародну славу через безпрецедентні рівні виживання його пацієнтів. За наступне десятиліття спокійний та ввічливий Лістер зумів переконати велику частину західної медичної спільноти почати використовувати антисептичні й асептичні техніки.

Пастер тим часом усвідомив: перш ніж світ зможе прийняти ідею, що мікроби розносять хвороби, фізично передаючись від людини до людини, хтось має розвінчати стійке переконання щодо спонтанного виникнення мікробів. Один із викладачів Пастера, хімік на пенсії Антуан Балар, допоміг йому розробити експеримент саме для цього. Пастер частково наповнив низку скляних колб бульйоном (і колби, і бульйон він стерилізував нагріванням), а потім за допомогою пальника вигнув шийки колб у тонку криву, що дозволяла надходити всередину повітрю, але перешкоджала доступу частинок пилу з їхнім невидимим вантажем мікроорганізмів. Зображення «пастерівської» колби з лебединою шийкою стало в біології одним із найвідоміших.

Як Пастер і передбачав, бульйон залишався прозорим, доки він не відламував скляну шийку, цим дозволяючи проникати всередину мікробам, що переносяться з пилом. Вони дуже скоро робили заражений тепер бульйон каламутним. Так Пастер водночас спростував ідею, що мікроорганізми можуть виникати спонтанно зі стерильного матеріалу, і продемонстрував їхню невидиму присутність у повітрі навколо нас.

Після цього Пастер показав, що нагрівання здатне вбивати хвороботворні бактерії в харчах та воді. Його метод пастеризації молока негайно й різко знижував поширення туберкульозу від інфікованих корів та доярок. Мікробна теорія разом із появою розуміння імунної системи прискорили також розроблення вакцин. Пастер та інші знайшли способи послабити, або «знизити заразність», мікробів та вірусів настільки, щоб вони залишалися всередині людини достатньо довго для породження імунітету, але не серйозних хвороб. Так у 1881–1882 роках Пастер розробив успішні вакцини проти бактерії сибірської виразки та вірусу сказу. А 1890 року протеже Коха Еміль фон Берлінг розробив перші антитоксини, що налаштовували імунну систему на швидке усування токсичних хімічних речовин, вироблених Corynebacterium diphtheriae та Clostridium tetani, бактеріями, що стоять за дифтерією та правцем відповідно.

Перші мисливці на мікробів не змогли виявити глибокі відмінності між надзвичайно простою «прокаріотичною» клітиною бактерії (предметом цієї книжки) та більшою й складнішою «еукаріотичною» клітиною мікроскопічних паразитів, таких як найпростіші (збудники малярії, лямбліозу та амебної дизентерії) і грибки (збудники молочниці та лишаю), що поширені значно менше. Вони також дійшли помилкового висновку, що віруси є інфекційними мікроорганізмами, надто крихітними, аби вчені могли їх побачити в найпотужніші зі своїх мікроскопів. Сьогодні ми знаємо, що віруси є неживими частинками загорнутих у білок нуклеїнових кислот (ДНК або РНК), що проникають до наших клітин і помилково копіюються там до нудоти, живлячи новий раунд інфекції. Але ці відмінності не мали великого значення з точки зору запобігання інфекціям шляхом стерилізації, що не лише вбиває мікробів, але й руйнує хімічні властивості вірусів. Вакцини виявились однаково ефективними проти живих організмів та вірусів, бо вони працюють, приводячи в бойову готовність імунну систему, аби та була на сторожі контрольних білків чи інших хімічних маркерів, пов’язаних із мікробами, вірусами чи будь-якими іншими потенційно небезпечними речовинами, на кшталт дифтерійного токсину.

Санітаристи

За іронією долі, найбільший крок у розриві цивілізаційного кола смертоносних епідемій судилося зробити табору, що не вірив у мікроби. Велике санітарне пробудження середини XIX століття розпочалося, коли вищі класи Лондона, Парижа та Нью-Йорка занепокоїлися через дедалі більш переповнені нетрі їхніх міст, застійні вигрібні ями, відкриту каналізацію та сміття – усе це вони вважали розсадниками міазмів. Вони так і малювали в уяві, як отруйне повітря буквально на очах збирається в хмару з цієї гнилизни й розкладу, а потім уночі переноситься до їхніх чистеньких районів. Муніципалітети почали розгортати в усіх куточках міст сміттєзвалища та наймати інженерів для перепланування каналізаційних систем. До кампанії долучилося навіть духовенство, цитуючи теолога XVIII століття Джона Веслі, який закликав своїх парафіян із середнього класу «навчати всіх бідних, яких ви відвідуєте… ще двох речей, з якими вони зазвичай мало знайомі, – чистоти й охайності».

Свою найефективнішу поборницю принцип охорони здоров’я «чистота веде до благочестя» знайшов під час Кримської війни в особі знаменитої «леді з лампою» Флоренс Найтінґейл. 1854 року після скандальних повідомлень про жахливі умови у військових шпиталях Найтінґейл привезла до Скутарі (тепер це Стамбульський район Ускюдар на території сучасної Туреччини) близько тридцяти жінок для догляду за пораненими англійськими солдатами. Хоча вона підпорядковувалась безпосередньо британському військовому міністрові, Найтінґейл описувала свою роботу як «куховарка, сестра-хазяйка, прибиральниця… та праля», а свою персональну місію – як вигнання міазмів, що вбивали значно більше солдатів, аніж кулі чи багнети.

У листі до матері Найтінґейл хвалилася тим, що звільнила свої палати від холери, розкладаючи по всіх кутках мішечки з хлористим вапном, немов сама присутність дезінфектанту якось очищувала повітря від отрути. Вона також приписувала зниження рівнів інфекції своїй практиці «поховання мертвих собак та білення інфікованих стін, двох основних причин гарячки». Хоча вона й неправильно визначала справжнього ворога у своїх шпиталях, цілодобове наведення чистоти Найтінґейл явно знизило рівні зараження, а тому її мемуари 1859 року «Нотатки про догляд» стали міжнародним бестселером.

Але якщо Англія дала світові її героїню гігієни, Сполучені Штати породили свого полковника чистоти – Джорджа Ворінга із зовнішністю кайзера, який, на превеликий захват політичних карикатуристів, навощував і тонко закручував свої довгі білі вуса. Цивільний інженер за освітою, Ворінг доріс до звання полковника під час Громадянської війни, а потім у роки