Читати книгу - "Може Земля справді плоска?, Вячеслав Дядек"

Розділ 6. За горизонтом сприйняття

Після безлічі розмов, теорій і нічних експериментів ми з Алексом знали — наша подорож лише починається. Шари, які ми почали відчувати, енергії, з якими намагались взаємодіяти — все це були лише фрагменти величезної й складної картини, яку ми називаємо реальністю. І щойно ми починали розуміти одну частину, інша — вже відкривалась, кличучи ще глибше.

Одного дня, за черговою кавою, Алекс раптом спитав:
— Вікторе, якщо все це — шари, енергія, налаштування — правда, то куди це веде? Є якийсь фінал? Чи ми просто знімаємо шар за шаром, без кінця?

Я дивився на темну поверхню кави у чашці, ніби там могла бути відповідь.
— Це й є головне питання, правда? Чи ми шукаємо якусь остаточну істину? Чи ми просто мандрівники, що мають йти — без гарантій, що десь дійдуть?

Алекс посміхнувся, хоч у його голосі було щось задумливе:
— Тобто ми — мандрівники без пункту призначення?

— А може, пункт призначення й не важливий, — відповів я. — Можливо, важливе саме дослідження. Уроки, моменти прозріння, нові світи, які ми бачимо, хоч би на мить. Навіть якщо є «фінальна істина» — ми, можливо, поки не готові її зрозуміти. Але це не означає, що ми не маємо шукати.

Між нами зависла тиша. Вперше — тиша прийняття.

 

Поклик енергетичних вихорів

Раптом Алекс дістав з кишені телефон і показав мені статтю. У ній ішлося про так звані «енергетичні вихори» — особливі місця на Землі з унікальними магнітними полями.

— Люди кажуть, що в таких місцях у них змінюється стан свідомості, трапляються виходи з тіла, вони бачать щось, чого немає в «нормальному» світі, — пояснив він.

Я згадав деякі свої польоти, коли, пролітаючи над горами чи пустелями, відчував щось дивне — ніби саме повітря було заряджене.

— Це цікаво, — кивнув я. — У деяких місцях справді щось є. Ніби простір там — живий. Можливо, варто перевірити?

Алекс аж засяяв:
— А якщо ми спробуємо? Виїдемо в якесь ізольоване місце, спробуємо там — на практиці — відчути ці енергії. Поглянемо, чи наші ідеї працюють у місці, де енергія «природна».

Ця думка захопила нас обох. Це був ідеальний шанс перейти від теорій до дії.

 

Експеримент

Місце, яке ми обрали, було далеко — високо в горах, куди нечасто ступала нога туриста. Коли ми приїхали й розклали речі, світ навколо здався… іншим. Повітря гуділо, хоч ніякого звуку не було. Гори стояли в тиші, але тиша була наповнена. Як ніби сама реальність затамувала подих.

Ми сіли. Без слів. Закрили очі. І просто слухали простір.

Минали хвилини — а може, години. Час розчинився. І тоді це почалося. Ледь помітно, але відчутно — ніби ґрунт під нами задзвенів і навколо простір став… легким. Барви посвіжішали. Повітря стало щільнішим, ніби наелектризованим. Все залишалось тим самим, і водночас — ніби іншим.

Я подивився на Алекса — і побачив той самий вираз на його обличчі.

Ми не сказали жодного слова. Не хотіли порушити момент. Але в тій тиші я відчув: можливо, ми справді наблизилися до чогось. Реальність — це не фіксована річ. Це послідовність дверей. І ми тільки-но зазирнули в першу.

 

На межі безкінечного

Алекс порушив тишу. Його голос був тихим, майже шепіт:

— Це воно, так? Це відчуття, ця ясність — те, що ми шукали?

Я кивнув, спокійний як ніколи:
— Це — як стояти на краю безкінечності. Можливо, справа не в тому, щоб «знати все», а в тому, щоб зрозуміти: деякі таємниці існують не для того, щоб їх розгадували. А щоб ми не переставали шукати.

Ми ще довго сиділи, ніби втративши відчуття тіла й часу. І коли небо почало темніти, ми зібрали речі й рушили назад.

Ми не знайшли відповіді, яку уявляли. Але те, що побачили — мало значно більшу цінність: ми побачили, що реальність — це не межа, а глибина.

 

Подорож триває

Я йшов додому в тиші. І в голові крутилась одна думка:

Якщо реальність має шари, то й ми самі — теж.
Якщо світ безмежний, то й наші можливості — теж.

Це було не завершення. Це був лише початок. І далі на нас чекало дещо ще глибше

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍