Читати книгу - "Покривало Ізіди. Нарис історії ідеї Природи"

зоряного неба називають піднесеним, потрібно […] просто бачити його таким, яким воно є: величезним склепінням, що охоплює усе […]; потрібно вміти побачити океан просто, як це роблять поети: відповідно до видовища, яке він пропонує очам[972].

Присутність відчуття піднесеного, щоправда без згадки цього слова, можна помітити у відомій фразі, яка з’являється наприкінці «Критики практичного розуму»:

Дві речі наповнюють душу захопленням та шаною, завжди новими та зростаючими у міру того, як все частіше та регулярніше думаєш про них: це зоряне небо наді мною та моральний закон у мені.

На моє переконання, у цьому знаменитому тексті можна виділити ту саму структуру, яку має фраза Сенеки, де він також зближує моральну свідомість мудреця та виставу світу:

Мені ж багато часу йде, звичайно, на самі роздуми над мудрістю: споглядаю на неї з таким подивом, з яким дивлюся й на весь світ, а його я бачу не раз немовби той глядач, який тільки що прийшов на виставу[973].

Саме у контексті піднесеного Кант, як ми бачили, розуміє надпис Саїса та пов’язує його, у відомій примітці у «Критиці здатності судження», із малюнком, поміщеним Зеґнером на початку його трактату з фізики. Цей надпис змушує нас зрозуміти, каже Кант, що ми можемо наближатися до природи тільки зі «священним трепотом»[974]. Вже у 1779 році образ покритої Ізіди, обраний єгиптянами, щоб представляти Природу, був для Оноре Лакомба де Презеля, автора «Іконологічного словника», «простим, проте піднесеним виразом»[975].

У такому самому контексті піднесеного Ізіду з Саїса, тобто загадку Природи, сприймає Шіллер:

Усе, що приховане, сповнене загадки, сприяє жахові та, через це, може перетворитися на піднесене. Таким є надпис, що його можна прочитати у Саїсі в Єгипті, у храмі Ізіди: «Я є всім, що є, було і буде. Жоден смертний не піднімав мого покривала»[976].

У Шопенгауера також можна знайти розмірковування про відчуття піднесеного, заслугою яких є визнання подвійності цього почуття. З одного боку, споглядання безконечності нас розчавлює, незалежно від того, йдеться про тривалість світу чи про нічне споглядання безконечності всесвіту: ми відчуваємо тоді, що наша індивідуальність є не більшою за «краплю в Океані»[977]. Проте, з іншого боку, ми усвідомлюємо, що усі ці світи існують лише в уяві, тобто вони є модифікаціями вічного суб’єкта пізнання, чистого суб’єкта, із яким ми змішуємося коли забуваємо про свою індивідуальність. Ми відчуваємо тоді, що «становимо зі світом одне ціле, що його безконечність, внаслідок цього, підносить нас, замість того, щоб розчавлювати. […] Тут має місце якесь зачарування, яке долає нашу індивідуальність — це почуття піднесеного»[978].

Тема піднесеного та трепоту, священного трепоту, є важливою також для Ґьоте. У «Літах мандрів Вільгельма Майстера» він описує уважне сприйняття зоряного неба: «Найпрозоріша ніч виблискувала та іскрила усіма зірками, огортаючи глядача, який мав враження, що вперше споглядає величне склепіння неба в усій його величі»[979]. Глядач має враження, що бачить «вперше», тому, каже Ґьоте, що зазвичай він нездатен бачити, адже засліплений сердечними переживаннями та турботами повсякденного життя. І він описує емоцію, що захоплює глядача, який сприймає існування світу в його оголеній реальності:

Сповнений подивом та захопленням, він закриває очі. Дивна неохопність (das Ungeheure) припиняє бути піднесеною, вона долає нашу здатність відчувати, вона загрожує нас знищити. «Чим я є перед обличчям цілого?» — питає він у себе самого. «Як я можу залишатися перед ним, у ньому?»

Для Ґьоте, як ми бачили, пізнання природи сягає відкриття первісних феноменів, які пояснюють інші феномени, хоча самі є непояснюваними[980]. Людина, яка дісталася первісних феноменів, може лише споглядати, захоплюватися, дивуватися, проте це здивування може доходити до страху та тривоги:

Ми налякані безсловесною значущістю Природи та її мовчанкою[981].

Безпосереднє сприйняття первісних феноменів викликає у нас якусь тривогу.

Коли ми розкриваємо первісні феномени, коли вони постають перед нашими почуттями, ми відчуваємо щось на кшталт побоювання, що може переростати у тривогу[982].

Природа, таким чином, постає перед нами як Ungeheures, двозначний термін, що позначає одночасно чудесне та жахливе[983]. Згадаємо тут вірш із поеми «Геній, що розкриває бюст Природи»:

Шануй таємницю,

І нехай очі твої не піддадуться пристрасній жазі.

Природа-Сфінкс, цей монстр (Ungeheuer)

Вжахне тебе численними грудьми[984].

Зрештою, для Ґьоте у період його старості ця тривога не є гнітючим почуттям. Навпаки, для того, хто здатен її витримати, вона є найпіднесенішим станом, що його може досягти людина. Тієї миті, коли, щоб викликати образ Гелени, Фауст відважується усамітнитись поза місцем, поза часом, там, де немає шляхів, у жахливому королівстві Матерів, що визначають утворення та перетворення речей, він скрикує:

Не по мені байдужний супокій;

Найкраще людське відчуття — бентежність (Schaudem);

Хоч як нам сушить серце світ плиткий,

Хвилюючись, ми чуємо безмежність (das Ungeheure)[985].

Уточнення зв’язку між міфом про Матерів та доктриною природи Ґьоте надто відхилило би нас від нашої теми[986]. Головним для нас є те, що процитований вірш нагадує сказане Ґьоте в іншому місці про тривогу, яка охоплює людину у присутності первісних феноменів. Зокрема, цей вірш розкриває нам розуміння Ґьоте людської ситуації. Бути справжньою людиною означає мати сміливість усвідомлювати все жахливе, недосліджуване, загадкове у світі та існуванні, і не відкидати трепіт та тривогу, що охоплюють людину перед обличчям таємниці. Така настанова передбачає тотальний розрив із повсякденними звичками, повне їх стирання. Таке стирання змушує бачити речі ніби вперше, воно викликає одночасно і захоплення, і жах. Це стирання не означає, між іншим, втрати контакту із реальністю. Навпаки, саме повсякденні життєві звички стають на заваді цьому усвідомленню реальності і загадки існування.

Потрібно додати, що у Ґьоте почуття тривоги може бути також викликано присутністю існуючого, реального, пережитого. Це дає змогу зрозуміти, на мою думку, уривок із «Обраної спорідненості», в якому йдеться про сеанс живої картини:

Пози були настільки правдоподібними, кольори настільки влучно підібрані, освітлення настільки вдале, що виникало враження перебування в іншому світі. І лише присутність реального замість видимого, викликала щось на кшталт відчуття тривоги[987].

Поруч із цим