Читати книгу - "Фламандська дошка"

ускладнилося. До того ж останнє слово завжди залишалося за дядечком Маноло, — Альфонсо з перебільшеною поштивістю глянув на інваліда. — Хіба не так?

— Про це ми ще поговоримо, — відказала племінниця.

Бельмонте подивився на неї з-понад філіжанки, яку саме підніс до губ, і Хулія завважила в його очах знайомий стримуваний блиск.

— Картина поки що належить мені, Лоліто, — старий акуратно промокнув губи зім’ятим носовичком, якого перед тим дістав із кишені. — Добре йшла справа чи погано, вкрали картину чи ні, це стосується мене. — Якийсь час він мовчав, мовби поринувши в роздуми, а коли його очі знову зустрілися з очима Хулії, вони випромінювали щиру симпатію. — А щодо цієї дівчини, — Бельмонте підбадьорливо посміхнувся, наче це Хулія потребувала підтримки, — я певен, що вона поводилася бездоганно… — Він обернувся до Муньйоса, який досі не брав участі в розмові. — Як по-вашому?

Шахіст сидів у кріслі, простягнувши ноги й спершись підборіддям на сплетені пальці. Почувши запитання, він трохи схилив голову вбік і закліпав очима, ніби його вивели з глибоких роздумів.

— Безперечно, — відповів він.

— Ви все ще вірите, що будь-яку загадку можна розв’язати за допомогою математичних законів?

— Авжеж.

їхній короткий діалог нагадав Хулії дещо.

— Сьогодні не чути Баха, — проказала вона.

— Після того, що сталося з вашою приятелькою, та зникнення картини сьогодні музика недоречна, — Бельмонте, здавалося, про щось замислився, а тоді знову таємниче посміхнувся. — Хай там як, а тиша не менш важлива за злагоджені звуки… Як ви гадаєте, сеньйоре Муньйос?

Цього разу шахіст погодився зі старим.

— Ваша правда, — він знову з цікавістю дивився на співрозмовника. — Гадаю, це як негативи фотографій. Тло, яке нібито не містить зображення, теж є джерелом інформації… З Бахом відбувається те саме?

— Певна річ. У Баха є негативні обшири, простори тиші такі ж красномовні, як ноти, ритми, акорди… Ви також досліджуєте вільні простори у своїх логічних системах?

— Звичайно. Це однаково, що змінити ракурс спостереження. Часом це так, наче дивишся на сад, який з однієї точки видається неупорядкованим, а з іншої бачиш, що він має чітке геометричне планування.

— Боюсь, — Альфонсо з іронією глянув на них, — ваша бесіда занадто вчена для мене о такій порі. — Він підвівся й підійшов до бару. — Хтось хоче випити келишок?

А що ніхто не озвався, то Альфонсо стенув плечима й заходився готувати собі коктейль. Потім, спершись на буфет, підняв склянку, адресуючи цей жест Хулії.

— А ця історія з садом по-своєму цікава, — мовив він, підносячи склянку до губ.

Муньйос, який, здавалося, не слухав його, тепер дивився на Лолу Бельмонте. Шахіст закляк на місці, немов мисливець у засідці, хіба що в його очах спалахнув уже знайомий вираз проникливої зосередженості: єдина ознака того, що під видимою байдужістю цієї людини ховається невсипущий дух, цікавий до всього, що відбувається в зовнішньому світі. «Він уже готовий зробити хід», — задоволено подумала Хулія, відчуваючи себе в добрих руках, і відпила ковток холодної кави, щоб приховати змовницьку посмішку, що з’явилася у неї на губах.

— Мабуть, — повільно проказав Муньйос, звертаючись до племінниці, — для вас це теж було важким ударом.

— Звісно, — Лола Бельмонте знову докірливо глянула на свого дядька. — Ця картина — ціле багатство.

— Я мав на увазі не лише економічний бік справи. Адже ви не раз розігрували цю партію… Ви полюбляєте шахи?

— Трохи.

Її чоловік підняв склянку з віскі.

— Правду кажучи, грає вона чудово. Мені жодного разу не щастило в неї виграти, — він замислився над власними словами, а тоді підморгнув і хильнув ще коктейлю. — Втім, суперник з мене ніякий.

Лола Бельмонте підозріливо дивилася на Муньйоса. «У неї водночас святенницький та хижий вид, — подумала Хулія, — ці непомірно довгі спідниці, тонкі й кощаві, схожі на пазуристі лапи, руки, твердий погляд, гачкуватий ніс над войовничо випнутим уперед підборіддям». Дівчина завважила напружені сухожилля на тильному боці долоней, що наче акумулювали стримувану енергію. «Небезпечна гарпія, — сказала вона собі, — злостива й пихата». Неважко було уявити, як вона смакує плітки, переносячи на інших свої комплекси та невдачі. Обмежена особа, затуркана обставинами. Атака на короля як критичний випад проти будь-якої влади, якою не є вона сама, обачлива жорстокість, зведення рахунків з чимось або з кимось… З дядьком, з чоловіком… Можливо, з цілим світом… Картина як нав’язлива ідея хворобливого, нетерпимого мозку. І ці худі нервові руки, досить сильні, щоб завдати смертельного удару в потилицю, щоб задушити шовковою хусткою… Хулія легко уявила її в плащі та темних окулярах. Однак дівчина не могла виявити бодай якогось зв’язку між Лолою та Максом. Це вже було на межі абсурду.

— Нечасто, — правив своєї Муньйос, — трапляються жінки, які грають у шахи.

— А я граю, — Лола Бельмонте, здавалося, була напоготові, здатна зайняти глуху оборону. — По-вашому, це погано?

— Навпаки. По-моєму, це чудово… На шахівниці можна робити такі речі, які на практиці, тобто в реальному житті, є неможливими… Як ви гадаєте?

Вона зробила непевний жест, наче ніколи не запитувала себе про це.

— Можливо. Для мене шахи завжди були грою. Способом згаяти час.

— Мабуть, ви маєте хист до цієї гри. Ще раз повторю, нечасто трапляються жінки, які добре грають у шахи…

— Жінка здатна робити будь-які речі. Інша річ, що нам цього не дозволяють.

Муньйос підбадьорливо посміхнувся кутками губ.

— Вам подобається грати чорними? Зазвичай вони змушені оборонятися… Ініціатива на боці білих.

— Яка нісенітниця! Не розумію, чому чорні повинні заклякнути й чекати наступу білих. Це однаково, що жінка в домі, — Лола кинула зневажливий погляд на чоловіка. — Всі вважають, що мужчина глава сім’ї, бо він у штанях.

— А хіба це не так? — Муньйос злегка посміхнувся. — Візьмімо, приміром, партію, зображену на картині. Вихідна позиція здається, сприятлива для білих. Чорний король під загрозою. А від чорного ферзя спочатку жодної користі.

— У цій партії чорний король небагато важить; вся відповідальність покладена на чорну королеву. На королеву та пішаків. Перемогу в цій партії приносять королева та пішаки.

Муньйос сунув руку до кишені й витягнув звідти якийсь папірець.

— Ви не пробували грати такий варіант?

Лола Бельмонте спантеличено глянула на співрозмовника, тоді на папірець. Очі Муньйоса неуважно розглядали кімнату і нарешті, мовби несамохіть, зустрілися з очима Хулії. «Добре зіграно», — прочитав він у погляді дівчини, проте обличчя шахіста залишалося незворушним.

— Гадаю, так, — озвалася по паузі Лола. — Білі розмінюють пішаків, королева стоїть поруч із королем, готуючись наступним ходом об’явити шах… — вона задоволено глянула на Муньйоса. — Тут білі вирішили зіграти королевою, і, по-моєму, це вірно.

Муньйос згідливо хитнув головою.

— Згоден. Але мене більше