Читати книгу - "Мелодія кави у тональності кардамону"

Вловивши в погляді Адама щось нове, Анна не так злякано, як здивовано глянула на нього.

— А чому я маю погоджуватись? Я ж не ворог собі та своїй дитині.

Адам зміряв її ще одним дивним поглядом і ледь усміхнувся.

— Добре, саме цим і керуватимуся тепер.

— Та керуйтесь собі, чим хочете, а я хочу залишитись сама і мати чистий спокій.

Адам скривив губи в іронічній посмішці.

— Ну, це навряд чи.

Розділ 6

Півночі Анна плакала від жалю до себе і надто ясного усвідомлення того, що все ще кохає Адама. Проте коли вранці прокинулася з тупим болем у голові, майже напевно знала, що зуміє втриматися від необережних кроків і, попри своє кохання до Адама, зможе ним пожертвувати. Навіть лист від Адама, який Тереза передала їй увечері, і хвилини не вагаючись, кинула у вогонь. Раніше це видалось би їй справжнім святотатством та примусило б жахнутися свого вчинку, а зараз Анна лише відчула легкий щем на серці, коли побачила, як непрочитані аркуші скручуються, спалахують і поступово перетворюються на безформну купку попелу.

Тим часом дні збігали за днями, і поступово Анна почала зживатися з думкою, що у них із Адамом нема спільного майбутнього. Власне, ніколи й не було. Навіть тоді, коли він намагався переконати її у протилежному. Дитина лише виявила цю проблему. Окрім того, це крихітне життя вже не здавалося їй Божою карою. Можливо, це взагалі найкраще з того, що могло трапитися. Не відчувала жалю за минулим. Минуле тому й називається минулим, що воно минуло і не залишило по собі жодного іншого сліду, аніж той, який є. А якщо слід — це дитина, то це не минуле, а майбутнє. А який дурень сумуватиме за майбутнім? За майбутнім треба не сумувати, а сподіватися на краще. Та й не може дитина, яку жінка носить у собі, бути покарою, ганьбою чи випробуванням. Тим паче, що не таке воно й страшне те випробування. Почувалася з кожним днем дедалі краще і, якби не живіт, який потроху заокруглювався, не відчувала б жодного дискомфорту. Навіть власне відображення в дзеркалі вже не лякало. Разом із добрим самопочуттям повернувся і гарний вигляд. Лише погляд змінився — став спокійнішим, вдумливішим, заглибленим у себе. Саме таким, який буває у жінок при надії. Так, ніби вона постійно прислухається до чогось їй одній відомого, потаємного, світлого. Єдиний мінус — у буденному житті Анна тепер почувалася надто вразливою та безпорадною. Такою, що як ніколи раніше прагнула співчуття та підтримки близької людини. Іноді навіть починала сумніватись у правильності свого рішення не бачитися з Адамом.

Сама себе вмовляючи, заспокоюючи і примушуючи не драматизувати ситуацію, Анна поступово вчилася любити майбутню дитину, а коли замислено торкалася свого вже трохи округлого живота, то її уява послужливо малювала крихітні ніжки, ручки та голівку, а сама Анна відчувала, як серце стискається від ніжності та любові до ненародженої дитини.

У роздумах проминуло ще декілька тижнів, і Анна врешті почала розуміти, що далі тягнути нікуди. Незабаром округлого живота не приховають жодні спідниці та шалі. Коли ж вона невпевнено натякнула на це Терезі, та лише усміхнулася.

— Довго ж ти чекала. Уже, напевно, рухи дитини ось-ось відчуватимеш. Я навіть подумала, що ти втратила відчуття часу.

Відвівши погляд, Анна щільніше загорнулася в шаль. І справді, днів три чи чотири їй здається, ніби вона чує рухи дитини. Дуже слабенькі та обережні — майже нечутні, ніби кошеня торкається лапкою чогось для себе незнайомого. Незвичне, але на диво приємне відчуття.

Продовжуючи кутатись у шаль, Анна замислено усміхнулася.

— Думаєте, у моєму становищі ще варто на щось сподіватись?

Тереза уважно подивилася на Анну.

— Саме у твоєму становищі й треба на щось сподіватись. Пам’ятаєш, я обіцяла, що допоможу тобі вийти заміж? — вона з хвилину помовчала, оцінюючи реакцію Анни, тоді знов продовжила. — Є чоловік, який погоджується взяти з тобою шлюб. Справу залагоджено таким чином, що ти не матимеш жодних зобов’язань, але тебе вважатимуть заміжньою жінкою. Потім я допоможу винайняти гарне помешкання і ти переїдеш туди… Зрештою, у будь-якому випадку, ти і твоя дитина отримаєте достатньо для того, щоб не почуватися скривдженими.

Кусаючи губи, Анна намагалася зберігати самовладання. Отже, її не лише притискають до стіни, але й намагаються купити за можливість збереження гарної репутації та за обіцянку безбідного життя. Огидно, але дуже реалістично.

Тереза невдоволено підібрала губи.

— Хочеш — можеш відмовитись. Але довго тримати тебе в себе я теж не можу. Коли твій живіт помічатимуть усі довкола, твоє перебування тут стане вкрай неприйнятним. Можу хіба запропонувати тобі народити дитину десь не у Львові, а потім віддати на виховання в іншу родину. Адам за будь-яких обставин опікуватиметься нею.

Підвівши голову, Анна з таким жахом глянула на Терезу, що та відразу відкинула цю ідею.

— Та не забираю я в тебе дитину. Але на щось наважитись ти все одно мусиш.

Коли проминув тиждень, Анна не лише не надумала, чи варто одружуватися з незнайомим чоловіком, але й ще дужче заплуталася.

Може, не вартувало аж так рішуче відмовлятися від допомоги Адама? Тепер навіть порадитися нема з ким. Особливих ілюзій щодо Терези не мала. Та допомагає лише доти, доки слухняно виконується її воля. Варто виявити найменший непослух — і відразу доведеться шукати інакшого притулку. Зрештою, ця дитина не лише її, але й Адама. Треба ще раз поговорити з ним. Шкода лише, що він тепер не приходить сюди. Доведеться самій піти до нього.

Наступного ранку Анна намагалася поводитись якомога природніше і жодним словом чи вчинком не виказала перед Терезою того, з яким нетерпінням чекає, щоб та пішла з дому. Таки дочекавшись, швиденько перевдягнулася в теплу вовняну сукню, накинула на плечі кацабайку і вислизнула надвір.

Незважаючи на пізню осінь, на вулиці було доволі тепло, а під ногами так затишно шурхотіло жовте осіннє листя, що Анна мимоволі відчула себе майже спокійною, а ще на диво умиротвореною. Так, ніби жодних проблем у неї немає, а сама вона ясно знає, як складатиметься доля. Мінливе все ж таки життя. Минулого року саме у цей час усі її думки були зайняті лише Адамом. А як гарно тоді мріялося — безтямно, пристрасно, без жодного бажання вгамувати свою фантазію.

Потупившись, Анна злегенька торкнулася кінчиком парасольки сухого листочка у себе під ногами. Минулого року вона ще не знала, що мрії іноді мають паскудну властивість збуватися і що, здійснюючись,