Читати книгу - "Джури козака Швайки"

закріпитися на одному. Там вони й билися, обклавшись очеретяними кулями. Билися, аж доки ординці підпалили кулі. Так і згоріли живцем Мацикові товариші, віддавши перевагу вогню перед трясовиною.

- А куди ж дивився Мацик? - гарячкував перев’язаний з голови до ніг Вирвизуб. - Він уже ж ніби звик до плавнів. Чому не вмовив хлопців перебиратися на інший острів?

- Мабуть, загинув серед перших, - висловив здогад Швайка.

Вирвизуб теж втратив майже всіх братчиків. Але вони не дозволили ординцям зайти за спину Остаповим сотням.

Де саме бився Швайка - ніхто не знав. Проте кожен з козаків стверджував, що в найскрутніші хвилини поряд з ним був саме Швайка.

Живими лишилися близько чотирьох сотень козаків. Та й то, більша половина з них поки що не могла рухатися.

- Не доведи Господь, татарва знову наскочить, - бідкався Вирвизуб. - Як тоді будемо боронитися?

- Не наскочить, - заспокоїв його Швайка, котрий тільки-но повернувся зі степу. - Навпаки, вони бояться, щоб ми цього не зробили.

Санько з Грициком ходили набурмосені і навіть не дивилися на діда Кібчика зі Швайкою.

- Ич, понадувалися, як жабенята перед дощем, - кепкував з них Вирвизуб. - Вони вам, діду, цього не пробачать. Як тільки візьмуть віжки в руки - вас першого потурять з плавнів.

- Дай-но Боже, - посміхався дід Кібчик. - Хай збудують мені хатку десь неподалік, покличу я небогу Мокрину та й будемо удвох хазяйнувати… А ви приходитимете до нас на вареники.

- Е, щось ви, діду, не того… - заперечив Вирвизуб. - Ви ж нещодавно були проти того, щоб жінки хазяйнували на острові.

- Та я ж не про козацький острів кажу, - заперечив дід Кібчик. - Я плавні маю на увазі. Оно, коли ми ще молодими стояли за канівськими засіками, то неподалік і сім’ї деяких наших братчиків жили. Наскочать татари - жінки з дітьми в лози біжать, а братчики - до засіків. Відіб’ємося - знову сім’ями живуть.

- Чом же ви там не залишилися? - запитав Вирвизуб.

- Чому ж не залишилися? - заперечив дід Кібчик. - Залишилися. Там і досі ті сім’ї живуть. Тільки ж ми за Хаджі-гірея трохи замирилися з татарами, тож і розійшлися по домівках. А тепер, бач, знову орда сказилася… То от я й думаю - чом би й тут такого не запровадити?

- Еге ж, тут нашим є де розвернутися, - згодився Вирвизуб. - Тут багато таких місць, що не тільки татари, а й комарі не знайдуть.

- Отепер люд уже посуне в плавні валом, - вів своєї дід Кібчик.- От збереться нас тисяч зо п’ять - тоді найближчі орди нас як вогню боятимуться. А стане тисяч з п’ятнадцять - тоді й далекі будуть не страшні…

- А я от про що думаю, діду, - втрутився Швайка. - Схоже, Остап мав таки рацію. Татари обійдуть нас стороною - і спробуй поганятися за ними. Ні, треба придивитися до його Хортиці. Плавні там не згірші тутешніх, а острів куди кращий.

- Це правда, - згодився дід Кібчик. - Наші предки там завжди зупинялися, коли рушали на турків.

- Атож. І головне - татари як на долоні. Не встигнуть і висунутися з Перекопу - а ми вже їм у бік цілимося. А коли що - можемо й до Криму увірватися, розквитатися за всі грабунки.

- Воно буцім і гарно, - почухав потилицю Вирвизуб. - Звісно, будемо їм, як кістка в горлянці. Тільки ж тоді важко нам буде - вони всією силою наваляться.

- Нічого, - заспокоїв його дід Кібчик. - Міцні будемо - не здолають. А поки годі про це. Треба степ стерегти. А то ж раптом вилетить орда з-за Перекопу - а ми тут боки відлежуємо.

- Ваша правда, - погодився Швайка.

Він уже був зодягнений для далекої дороги. Сакви були повні татарського одягу, вірний Вітрик нетерпляче бив копитом у землю, та й Барвінок частенько позирав туди, звідкіля повівав сухий степовий вітер.

- Сам їдеш? - запитав дід Кібчик.

- Та ні, - відказав Швайка. - На цей раз гадаю і джурів прихопити з собою.

- Що, заворожив тебе Санько, га? - посміхнувся Вирвизуб.

- Хтозна. Але що той, що інший - хлопці моторні, тямущі і на татарчат схожі. Тож ніхто до них особливо не придивлятиметься. А коли й спитає хтось, то татарською мовою завжди можуть відповісти… Звісно, хапатися за шаблі поки що їм не дозволю, про те гасати степом та козацької справи навчатися - саме час.

- Отже, на Хортицю, - дід Кібчик задивився на козаків, що з криками та сміхом тягли невода. - А далі куди?

- Коли все буде гаразд, думаю на море поглянути. Є там таке селище - Хаджибей чи Коцюбіїв, як предки його називали. Наш Остап казав, що він саме звідтіля родом.

- І прізвище в нього теж Коцюба, - нагадав Вирвизуб. - То чи, бува, не нащадок він того Коцюби, від якого пішло селище? Ти поспитай там, коли випаде нагода.

- Поспитаю, - запевнив Швайка. - Заодно довідаюсь, чим дихає тамтешній люд - і назад. Сюди.

Швайка з джурами виїхав у дорогу надвечір. Далека вона стане їм чи близька - ніхто не знав. Спокійна чи небезпечна - теж ніхто не відав. Тож козаки стояли й дивилися їм услід, аж доки Швайка з джурами щезли за древньою могилою.