Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"

цілий тиждень. Увесь цей час я їздив до лікарні щодня і відповідав на його запитання (адже і я вивчав юриспруденцію і в межах здорового глузду міг пояснити що до чого). А як чогось не знав, дзвонив до контори і запитував. Оскільки всі ці тонкощі — страшна нудота, то доводилось старанно добирати кожне слово. І все ж справа потроху рухалася вперед, і якщо так — я міг сподіватися, що нарешті ця виснажлива робота дійде кінця. Та коли, здавалось, кінець уже було видно, клієнт раптом згадував, що забув щось, або змінював заповіт. Якщо зміни виявлялися малими, їх можна було записати у вигляді додатку, а якщо значними, то доводилося все починати заново.

У всякому разі, усій цій тяганині не було краю. До того ж клієнту робили операцію, аналізи тощо, а тому, навіть прийшовши в призначений час до лікарні, я не завжди міг з ним зустрітись і поговорити. Бувало також, що він викликав мене на таку-то годину, але потім казав, що почувається погано, і велів передати, щоб я прийшов іншим разом. Нерідко доводилося чекати зустрічі з ним дві-три години. Через те я впродовж двох-трьох тижнів майже щодня, марно гаючи час, просиджував у чекальні.

Як може здогадатися кожен, лікарняна чекальня — непривітне місце. Вінілова оббивка на диванах тверда, немов охололий труп, а повітря в ній таке, що, здається, захворієш, як вдихнеш його. По телевізору постійно показують саме дрантя, кава в автоматах — з присмаком вивареної газети. Обличчя всіх людей сумні, похмурі. Здається, ніби все це — ілюстрації Мунка до романів Кафки. Куміко також приходила щодня до лікарні — в перервах між лекціями в університеті відвідувала матір, яку поклали для того, щоб оперувати виразку дванадцятипалої кишки. Зазвичай на ній були джинси або коротка спідничка і светр, зачіска — «кінський хвіст». Почався листопад, а тому Куміко іноді одягала пальто. На її плечі висіла сумочка — завжди з кількома книжками, схожими на університетські підручники, та блокнотом.

Коли одного дня пополудні я вперше з’явився в лікарняній чекальні, Куміко вже сиділа на дивані й, схрестивши ноги в чорних черевичках, захоплено читала якусь книжку. Я сів навпроти й, поглядаючи на годинник через кожних п’ять хвилин, очікував зустрічі з клієнтом. Куміко майже не відривала від книжки очей. Пам’ятаю, я тоді відзначив, що в неї гарненькі ноги. Від споглядання її зовнішності мій настрій трохи посвітлішав. І я подумав: що, власне, відчуває молода дівчина з таким розумним обличчям та чарівними ніжками?

Після кількох зустрічей у лікарняній чекальні ми поступово завели сяку-таку розмову, обмінювалися прочитаними часописами, їли фрукти, що залишилися у матері від гостей, що її відвідували. Нам було страшно нудно там, а тому ми відчували потребу в спілкуванні з однолітками.

Здається, від самого початку ми з Куміко якось розуміли настрій одне одного. Наше знайомство відбувалося не раптово, імпульсивно, з першого погляду, а досить стримано й повільно. Було таке враження, ніби два вогники поступово зближувалися, пливучи в безмежній пітьмі паралельно один одному. Що частіше я зустрічався з Куміко, то моє відвідування лікарні ставало щоразу менш обтяжливим. Виявивши це, я трохи здивувався — мені здалося, наче я випадково зустрівся з кимсь рідним, а не з чужою людиною.

Я часто думав, що було б добре побувати десь наодинці вдвох і докладно про все поговорити, а не перемовлятися кількома словами в лікарні в перерві між справами. І от одного дня я нарешті відважився і запропонував Куміко побачення.

— Здається, нам треба трохи розвіятися, правда? — сказав я. — Ходімо звідси куди-небудь, де немає ні хворих, ні клієнтів!

На мить задумавшись, Куміко відповіла:

— Може, до акваріума?

Це було перше наше побачення. У неділю вранці Куміко принесла матері до лікарні переміну білизни, і ми зустрілися з нею в чекальні. Стояв теплий погідний день. На Куміко була порівняно проста біла сукня, поверх неї — довгий світло-блакитний жакет. Із того часу я не переставав дивуватися, як вона вміло одягається — як простий одяг завдяки якійсь винахідливій дрібниці — підгорнутому рукаву або стоячому комірцю — набував особливої привабливості. Куміко ставилася до свого одягу з любов’ю і дбайливо берегла його. Прогулюючись поруч з нею під час побачення, я захоплювався, з яким смаком вона одягається. На блузці — жодної складки, спідничка — рівненько випрасувана, білизна — білосніжна, мовби щойно виготовлена, взуття — лискуче, без однієї-однісінької плямочки. Дивлячись на її одяг, я уявляв собі, як у шухляді комода лежать старанно складені її блузки і светри, як у шафі висять у вінілових чохлах її спіднички та сукні. (Саме таку картину я побачив після одруження.)

Тієї неділі після обіду ми півдня провели разом у зоопарку Уено. Я думав, що при такій гарній погоді було б приємно просто прогулятися парком, і натякнув на це Куміко, поки ми їхали до Уено електричкою, але вона, напевне, від самого початку вирішила відвідати саме акваріум. Звичайно, я не заперечував, якщо вона цього хотіла. Бо саме тоді там відбувалася спеціальна виставка медуз, і ми почали оглядати одних за одними дивовижних медуз, зібраних з усього світу, — від маленьких, з палець, пухнастих, як вата, до чудовиськ, схожих на парасольку завширшки з метр, що, гойдаючись, плавали у своїх скляних баках. Хоча була неділя, відвідувачів налічувалося небагато. Можна навіть сказати, що акваріум був порожній. Мабуть, люди воліли подивитися у зоопарку на слонів і жираф, а не на медуз в акваріумі.

Хоча я не казав цього Куміко, та насправді я відчував огиду до медуз. У дитинстві я плавав у морі неподалік від дому і не раз натикався на їхні колючки, а відпливаючи від берега й непомітно опиняючись у круговерті цих слизьких холодних створінь, відчував шалений страх, наче мене затягло в якусь глибоку темряву. Та от саме тоді медузи мене не жалили, але в паніці я чимало води нахлебтався. А тому, якби моя воля, я облишив би виставку медуз, а натомість подивився б на звичайних тунців і палтусів.

Та, видно, медузи повністю зачарували Куміко. Вона зупинялася перед кожним скляним баком, нахилялася над ним і, немов забуваючи, що час спливає, була готова стояти там вічно.

— Гей, подивися-но! — зверталася вона до мене. — Ти бачиш, які яскраво-рожеві медузи бувають на світі! А до того ж, як вони гарно плавають, чи не так? Усе своє життя ось так ширяють морями цього світу. Правда, вони чудові?

— Ага, — відповідав я, та поки в товаристві Куміко проти власної волі