Читати книгу - "Конан, варвар із Кімерії"

зняла пишну спідницю, штани й сорочку з широкими рукавами, а також шкіряні сандалії. Згорнувши все у вузлик, віддала його Конану, а він передав це здивованій Жазміні.

— Іди за скелю і переодягнися там, — наказав він, ще раз доводячи цим, що він не гімелійський горянин. — Згорни свій одяг у вузлик і принеси мені, коли переодягнешся.

— Гроші! — верескливо зажадала галзайка, пожадливо простягаючи руку. — Золото, яке ти обіцяв.

Кімерієць кинув їй монету. Жінка зловила її в повітрі, куснула для проби, потім заховала у волосся, нахилилася, підняла бурдюк і пішла собі далі, позбавлена як сорому, так і одягу.

Конан чекав з деяким нетерпінням, поки Деві вперше в житті вдягнеться сама. Коли вона вийшла з-за скелі, він вилаявся від подиву, і Жазміна відчула прилив дивного хвилювання, побачивши неприховане захоплення, написане у нього на обличчі. Вона відчула сором, замішання й пиху, якої досі не відчувала, а від його палкого погляду її пройняв трем. Конан поклав важку долоню на її плече і, повертаючи Деві, оглянув її з усіх боків.

— О Кроме! — сказав він. — У тому спадаючому, неземному вбранні ти здавалася холодною, байдужою і далекою, як зорі! Тепер ти — жінка з плоті й крові! Ти пішла за скелю як Деві Вендії, а вийшла як горська дівчина — та в тисячу разів прекрасніша, ніж усі діви Забара! Була богиня, тепер — жінка!

Він з силою ляснув її по спині, і Жазміна, зрозумівши це лише як знак своєрідної пошани, не образилася. Разом з одягом вона немов сама змінилася. Нею оволоділи досі стримувані почуття й бажання, ніби, скинувщи королівський одяг, вона позбулася упереджень і умовностей.

Про те Конан не забував про небезпеку, що загрожувала їм. Що більше вони віддалялися від Забара, то менш вірогідною ставала зустріч із кшатрійськими загонами, та він все одно весь час прислухався до відгомонів, що свідчили про те, що мстиві вазули з Курума йдуть їхнім слідом.

Влаштувавши Деві в сідлі, Конан сам вихопився на коня і знову спрямував його на захід. Згорток з одягом, який дівчина дала йому, він закинув у тисячофутову прірву.

— Навіщо ти зробив це? — запитала вона. — Чому не віддав одяг дівчині?

— Вершники з Пешкаурі прочісують гори, — сказав він. — Горяни у відповідь нападатимуть на них, а ті — нищитимуть села, які їм трапляться. Вони можуть попрямувати й на захід. Якби вони знайшли дівчину в твоєму одязі, то тортурами примусили б її говорити, і вона могла б навести їх на наш слід.

— А що вона зараз робитиме? — запитала Жазміна.

— Повернеться в село і скаже, що на неї напали. Швидше за все, за нами вишлють погоню. Та спочатку вона має набрати води: якщо вона наважиться повернутися без неї, буде бита. Це дає нам запас часу. Нас ніколи не зловлять. Ще до заходу сонця ми перетнемо кордон Афгулістану.

— Тут зовсім не видно людських селищ, — зауважила Жазміна. — Навіть для Гімелії цей район надто безлюдний. Ми не зустрічали жодної прокладеної людьми дороги відтоді, як облишили тракт, на якому зустріли галзайку.

У відповідь він показав рукою на північний захід, де вона побачила вершину, оточену загостреними скелями.

— Це Імш, — сказав Конан. — Гірські племена будують свої села якнайдалі від цієї гори.

Жазміна скам’яніла.

— Імш, — прошепотіла вона. — Гора Чорних Чаклунів!

— Так говорять, — відповів він. — Я ще ніколи не наближався до неї. Ми відхилилися на північ, аби не зіткнутися з кшатрійськими воїнами, вони могли б заглибитися аж до цих місць. Уторований шлях з Курума в Афгулістан лежить південніше. Цей шлях — давній, його рідко хто використовує.

Жазміна пильно вдивлялася в далеку вершину. Тоді стиснула руки так, що нігті врізалися в долоні.

— Скільки потрібно часу, аби доїхати звідси до Імша?

— Решту дня й цілу ніч, — відповів він з посмішкою. — Хочеш туди поїхати? В ім’я Крома, там не місце для простого смертного, судячи з того, що розказують горяни.

— Чому вони не зберуться й не уб’ють демонів, котрі там оселилися? — запитала вона.

— З мечами проти чаклунства? Крім усього, чаклуни не втручаються в людські справи, хіба що хтось їм вставляє палиці в колеса. Я ніколи не бачив жодного з них, хоча розмовляв з людьми, які присягалися, що їх зустрічали. Говорили, що під час сходу чи заходу сонця бачили серед скель жителів Імша — високих мовчазних чоловіків у чорних тогах.

— А ти? Побоявся б на них напасти?

— Я? — думка про це видалася йому несподіваною. — Ну, якщо б вони мені перейшли дорогу, то сталося б так: або я, або вони. Хоча в мене поки що немає причин для сварки з ними. Я прибув у гори, щоб зібрати людей, а не для того, щоб воювати з чаклунами.

Жазміна нічого не відповіла. Дивилася на гору, як на живого супротивника, відчуваючи, як гнів і ненависть знов проникають у її груди. В її голові почала визрівати нова думка. Вона намагалася придумати, як би налаштувати проти хазяїв Імша людину, яка її полонила. Можливо, є якийсь спосіб, аби досягти цієї мети? Вона не могла помилитися щодо виразу, що з’явився в його диких блакитних очах, коли він дивився на неї. Не одне царство занепало, коли маленькі білі жіночі ручки потягнули за нитки долі…

Зненацька вона здригнулася й показала пальцем.

— Дивися!

Над далекою вершиною здійнялася ледве помітна хмаринка незвичайної форми. Матово-яскраво-червона, з іскристими золотими пасмами, вона постійно рухалася, оберталася, вібрувала й несподівано стискалася. За якусь мить вона перетворилася на обертальний конус, виблискуючий у сонячному промінні. Раптом він відірвався від сніжної вершини гори, як барвиста пір’їнка, проплив небом і зник у його блакитній безодні.

— Що б це могло бути? — невпевнено запитала дівчина, коли дивна хмаринка затулила вершину.

Це видовище, хоч і було красиве, пробуджувало тривогу.

— Тутешні мешканці називають це Килимом Імша, а я не знаю, що це означає, — сказав Конан. — Колись я бачив, як сотень п’ять місцевих жителів утікали, немов їх переслідував сам диявол, ховались у скелях і печерах, тому що побачили, як ця яскраво-червона хмара відривається від вершини. Що це…

Вони тільки-но проїхали мимо вузької тріщини — вона виглядала так, немов хтось розітнув ножем скелю, — і опинилися на широкому виступі, з одного боку якого був потрісканий скат, а з другого — величезна круча. Цим уступом проходила покинута дорога, яка поступово спускалася вниз, ховаючись за скельними хребтами, і знов з’являлася через рівні проміжки шляху. Виїхавши з ущелини, яка вела на цей уступ, чорний жеребець пирхнув і