Читати книгу - "Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу"

займалися. Та незалежно від того, як прибували робітники на австралійські цукрові плантації — добровільно чи примусово, вони не зменшували відсотка білого населення, бо їх залучали на умовах контрактів з фіксованим терміном перебування, а коли термін спливав, видворяли з Австралії.

Ще однією нечисленною групою небританських іммігрантів були вихідці з Індії, тогочасної британської колонії. Незважаючи на ці скромні за масштабами групи прибульців з Німеччини, Китаю, тихоокеанських островів та Індії, Австралія проводила політику, в результаті якої залишалася переважно британською й білою аж до повоєнного періоду після Другої світової війни.

-

Американці, знайомі з історією Сполучених Штатів, дивуються, наскільки різними способами американські та австралійські колонії Британії відмежувалися від своєї метрополії. Американські колонії вибороли незалежність, об'єдналися в союз і після семи років революційної війни розірвали всі політичні зв'язки з Британією попри сильну протидію британського війська. Щороку 4 липня, в річницю підписання Декларації незалежності США, американці святкують День незалежності, який вважають одним із найбільших щорічних свят. На відміну від США, Австралія не визнає й не святкує дня незалежності, бо такого свята в її календарі немає. Австралійські колонії здобули право на самоврядування без будь-яких заперечень з боку Британії і ніколи повністю не розривали з нею зв'язків. Австралія й досі пов'язана з Великою Британією членством у Співдружності націй, вона й досі визнає британського суверена номінальним головою своєї держави. Чому ж послаблення або розрив зв'язків з Британією відбувався так по-різному в Австралії та Сполучених Штатах?

Причин було кілька. Одна з них полягала в тому, що Британія засвоїла урок своєї вельми затратної поразки під час Американської революції, змінила політику стосовно своїх білих колоній і з готовністю надала право на самоврядування Канаді, Новій Зеландії та Австралійським колоніям. Фактично, Велика Британія надала Австралії право на самоврядування з власної ініціативи, ще до того, як австралійці встигли попросити про це. Другою причиною була значно більша відстань від Британії до Австралії, ніж від Британії до східного узбережжя Сполучених Штатів. Першому флоту знадобилось аж вісім місяців, аби добратися до Австралії, і після того всю першу половину XIX століття час перебування суден у дорозі коливався від півроку до цілого року. Така повільність комунікації не давала можливості лондонському міністерству колоній здійснювати над Австралією жорсткий контроль; право винесення рішень та ухвалення законів делегували спершу губернаторам, а потім самим австралійцям. Саме цим пояснюється, наприклад, той факт, що ціле десятиліття, з 1809 по 1819 рік, британський губернатор австралійської колонії Новий Південний Уельс не завдавав собі клопоту поставити до відома Лондон про нові закони, які сам затверджував.

Третьою причиною різниці між ходом історії в Австралії та Сполучених Штатах стало те, що британському колоніальному уряду доводилося розміщати й оплачувати утримання у своїх американських колоніях велике військо. Це військо служило для захисту колоній від французької армії, яка була розквартирована в Канаді і конкурувала за контроль над Північною Америкою, а також від гірше озброєних, але все одно грізних і численних племен американських індіанців під централізованим проводом вождів. На відміну від Північної Америки, жодна європейська держава не виступала конкурентом Британії в Австралії і не заважала їй колонізувати цей континент, тоді як аборигенів там було мало, вогнепальної зброї та централізованого керівництва вони взагалі не мали. Тому у Британії ніколи не виникала потреба розміщувати в Австралії ціле військо і стягувати з австралійців великі податки задля його утримання, тоді як досить значні податки, що їх стягували з американських колоній, навіть не радячись з ними, стали безпосередньою причиною Американської революції. Останній невеликий контингент британських військ був виведений з Австралії в 1870 році, причому з ініціативи самих британців, а не під тиском австралійців. Іще одним чинником стало те, що австралійські колонії Британії, на відміну від її американських колоній, були для неї надто збитковими і малозначущими, щоб вона приділяла їм багато уваги. Американські ж колонії були багатими і вважалися спроможними платити Британії податки. Значно прибутковішими та важливішими для Британії були такі її колонії, як Канада, Індія, Південна Африка та Сінгапур. І, насамкінець, як я докладніше розповім про це нижче, основні британські поселення в Австралії довгий час залишалися окремими колоніями зі слабкою взаємною координацією.

Події, в результаті яких Австралійські колонії здобули право на самоврядування, розгорталися таким чином. У 1828 році, через 40 років після прибуття першого флоту, Британія започаткувала призначувані (не виборні) законодавчі ради у своїх двох найдавніших Австралійських колоніях — Новому Південному Уельсі й Тасманії. На зміну цим призначуваним радам прийшов перший частково обираний представницький уряд австралійських колоній (у Новому Південному Уельсі). В 1850 році Британія написала для Австралійських колоній конституцію, а послідуючі конституції з поправками залишали за метрополією право рішень у таких сферах життя, як оборона, покарання за державну зраду і натуралізація, а також теоретичне право скасовувати будь-який закон, що його ухвалила колонія. Утім, на практиці Британія рідко користувалася ними. На кінець XIX століття залишилося тільки одне право, перманентно застережене за Британією, — це контроль над австралійською зовнішньою політикою.

На додачу до застережених прав Британія протягом всього XIX століття продовжувала надавати Австралії важливі послуги, які в іншому разі країні довелося б забезпечувати самій. Однією з цих послуг був військовий захист, забезпечуваний британськими військовими кораблями, оскільки деякі європейські держави, а також Японія та Сполучені Штати стали проявляти наприкінці XIX століття дедалі більшу активність в басейні Тихого океану. Іще однією «послугою» були губернатори, яких Британія посилала до своїх австралійських колоній. Ці губернатори не були такими собі ненависними тиранами, силоміць надісланими могутньою Британією своїм австралійським колоніям. За загальним визнанням, вони відігравали ключову роль в австралійському самоврядуванні, де часто траплялися патові ситуації. Призначуваним з Британії губернаторам нерідко доводилося долати розбіжності між верхньою та нижньою палатами законодавчого органу колонії, виступати посередниками під час формування парламентських коаліцій і вирішувати, коли слід розпускати парламент і призначати нові вибори.

-

Донині я розповідав про історично виниклі австралійські колонії так, наче вони були прямими предтечами сьогоднішньої об'єднаної Австралії. Насправді ж країна утворилася з шести окремих колоній — Нового Південного Уельсу, Тасманії, Вікторії, Південної Австралії, Західної Австралії та Квінсленда, між якими контактів було значно менше, ніж між американськими колоніями, які згодом стали штатами США. Обмеження контактів обумовлювалося географією Австралії, континенту з нечисленними шматками продуктивної території, розділеними великими проміжками пустелі та іншими землями, непридатними для сільського господарства. Лише в 1917 році всі п'ять столиць на австралійському суходолі були сполучені залізницею. (Шоста столиця, Гобарт в Тасманії, так і не була з ними сполучена