Читати книгу - "Розстрільний календар"

Семену Шимку — усі троє були учасниками загону отамана Андрія Левченка — винесли 29 червня 1922 року.

Загони Левченка почали діяти у 1920 році. Восени 1921 року із 21 волості, де вони діяли, у 17 не було радянської влади: партійні і радянські установи були рогромлені, документи знищені, повстанці не давали вивозити продовольство з охопленого голодом повіту, захищали селян від пограбувань, вбивали виконавців.

Побоюючись іще більших втрат, більшовики розпочали перемовини з Левченком — V Всеукраїнський з’їзд рад у березні 1921 року оголосив амністію повстанцям. Але на угоду з більшовиками отаман не пішов.

У травні 1922 року Андрія Левченка було затримано, а у вересні його загони — розгромлені.

За постановою надзвичайної п’ятірки з боротьби з бандитизмом Подільського губвідділу ДПУ УСРР Василишина, Шахрая та Шимка за вбивства представників місцевої більшовицької влади було засуджено до розстрілу.

У справі немає відомостей про її перегляд щодо реабілітації репресованих.

Джерело

Репресії проти учасників антибільшовицького руху в Україні (1917—1925 рр.): Анотований покажчик архівних кримінальних справ «Основного» фонду архівів тимчасового зберігання регіональних органів СБУ. — Х.: Права людини, 2015. Режим доступу: https://goo.gl/ZuXM9R

40

Див. також: «12 січня 1972 року Україною прокотилася хвиля арештів української інтелігенції: КДБ УРСР здійснював масштабну операцію «БЛОК»» (с. 26).

41

Див. також: «10 травня 1946 року закінчено кримінальну справу проти Патріарха Української греко-католицької церкви Йосифа Сліпого» (с. 204).

42

Текст Олени Кухар.

43

Текст Олени Кухар.

44

Текст Катерини Рудик.

45

Крюґер-Прахової, дружини Мурашка. (Прим. авт.)

46

Див. також: «29 липня 1949 року заарештований Михайло Сорока» (с. 304).

47

Текст Олени Кухар.

48

Текст Олени Кухар.

49

Див. також: «14 березня 1984 року засуджений літературознавець Валерій Марченко» (с. 122).

Липень

1 липня 1938 року заарештований письменник, військовий Павло Кононенко

Уранці до будинку № 6 по вул. Кооперативній (нині Савченка) у місті Дніпропетровську (нині — Дніпро) під’їхала машина слідчого. Капітана, викладача тактики на курсах удосконалення командного складу Кононенка звинуватили у «військово-фашистській змові», приписали участь в «українсько-націоналістичній організації», до якої він нібито був завербований Іваном Багряним.

23 червня 1939 року суд постановив, що з 1937 року Кононенко брав активну участь в антирадянській воєнно-фашистській змові, проводив контрреволюційно-націоналістичну роботу серед військовослужбовців 68-го стрілкового полку, критикував СРСР та ідеалізував Троцького й Бухаріна.

Під тортурами Кононенко підписав сфабрикований протокол, але 15 грудня 1939 року на черговому допиті заперечив попередні свідчення. Утім, свідчення про «провину» Кононенка дали «члени націоналістичної організації» — Климов, Лисенко та інші. У 1940 році, коли відбувався перегляд кримінальної справи, Кононенко клопотався про виклик усіх людей, які свідчили проти нього.

Про табір, у якому Кононенко відбував покарання, згодом згадувала письменниця Валентина Чорна: «Багатокілометрова зона на станції Яя Кемеровської області за височезним парканом, обснованим колючим дротом і охороною, ховала за собою десятки сотень людей з найтяжчою долею. Це був табір загального режиму, де крім політичних в’язнів були рецидивісти та інші. «Ворогів народу» в таких таборах довго не затримували. Їх перевозили в табори особливого (тяжкого) режиму, де замість призвіща, ім’я та по батькові у нас був номер на шапці, на спині і на подолі, а в мужчин на правому коліні…»

Після таборів Кононенко відбував заслання у селі Піхтовка Коливанського району Новосибірської області. Разом з дружиною писав листи Маленкову і Ворошилову, благаючи дозволити повернутись до України.

Павло Кононенко був реабілітований у 1954 році за від­сутністю складу злочину та повернувся до рідного Дніпропетровська.

Джерела

Кононенко Павло Трохимович — дніпропетровський поет та письменник. Режим доступу: https://goo.gl/RFp4JE

Мазуренко І. П. Т. Кононенко — поет та письменник. Режим доступу: https://goo.gl/0QjpuC

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/nUku5h

1 липня 1941 року викрадений архітектор Дмитро Дяченко

Публічне цькування першого голови створеного у 1918 році Товариства українських архітекторів Дмитра Дяченка почалось у 1930-х роках. Барокові мотиви, які він використовував у проектах, зокрема в оздобленні корпусів Українського сільськогосподарського інституту, визнали за прояв «українського націоналізму». У 1931 році Дяченка вперше арештували за «контрреволюційну націоналістичну діяльність», проте невдовзі звільнили та дозволили працювати за фахом.

У 1937 році на Всесоюзному з’їзді архітекторів зодчий пуб­лічно «покаявся»: «Я увидел, что стиль современной советской архитектуры не может иметь места в формах киевского барокко, тем более барокко, которое в большинстве своих памятников имеет характер клерикальный, церковный, и я, совершенно самостоятельно, продумавши, прочувствовавши, пришел к заключению, что то были искания, быть может, не совсем удачные в смыс­ле идеологическом, во всяком случае, то была полоса ошибок… С 1930 года я в этом стиле совершенно не работаю».

Рятуючись від хвилі репресій, митець переїхав до Москви. Але це його не врятувало: 1 липня 1941 року він опинився у Лефортові. Вісім років таборів Дяченко не витримав: у травні 1942 року він загинув у саратівському концтаборі ГУЛАГу. Офіційною причиною смерті названа пелагра ІІІ ступеня виснаження. Похований у братській могилі, яка нині знищена.

До посмертної реабілітації, яка відбулась у 1957 році, Дмитра Дяченка згадували лише у спеціалізованій літературі.

Джерела

Український архітектор Д. Дяченко — творець навчальних корпусів НУБіП