Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

королів лицаря Гілльбера де Ланноа. Почав скрупульозніше до них придивлятися. Згадав, як у Кам’янці-Подільському один чудовий українець Пшеничнюк Валентин Ніконович розповідав, що перебуваючи за кордоном у Словаччині, бачив у православному храмі картину святого Федора Острозького. Ми визначили, що то був портрет сина Федора Даниловича Острозького, який у 1421–1423 роках «брав участь у гуситських війнах у Чехії». Хоча український професор Н. Яковенко стверджує: «Гучнішою була доля Федька Федоровича, який із 1422-го по 1438 рік під іменем «Фредерика, князя руського» брав активну участь у гуситських війнах у Чехії. Оженився там і, прийнявши «звичаї чеські», додому, вочевидь, не повертався» [139, с. 93–94].

Звертаю увагу на свідому помилку професорки, яка посунула 1421 на 1422 рік, щоби розірвати зв’язок свідчення посла двох королів Гілльбера де Ланноа із тими «чеськими подіями». Бо справа в тому, що князь «Федько Федорович» та Василь Красний-Гедігольд — рідні брати. І саме один із них у 1421 році заснував на півдні Поділля Балабки, Маяки, Караул, Чорний Град, Качебіїв та багато інших поселень, а другий — відправився допомагати гуситам.

Що цікаво: про те, що князівський рід Острозьких ще в 1421 році підтримував гуситський рух у Чехії, засвідчив особисто згаданий посол. Послухаємо:

«От золота и серебра я отказался и возвратил ему (Вітовту. — В.Б.) оное, потому что в это время [и в этот час] он был в союзе с гуситами, против нашей веры» [8, с. 38].

А російський історик XIX століття Ф. Брун ще 1852 року пояснив для всіх уміючих читати: «Союз между Витольдом и посланниками Богемскими Гуситов был заключен в 1421 году в Воронах на Мерече» [7, с. 436].

Автор звернув увагу читачів на ще один метод фальшування української історії. Цей факт трапився мені під руку цілком випадково. А от щодо Н. Яковенко, то слід пам’ятати, що це саме та професорка, якій сумнозвісний для українців Табачник збирався доручити написання підручника з історії України для школярів.

Не забуваймо цього.

Отож, я почав пильніше приглядатися та вивчати спогади посла Гілльбера де Ланноа. Тепер чітко знав, що князь Федір Федорович з роду Острозьких, коли його брат Василь Красний розбудовував південні землі Поділля, воював на боці гуситів у Чехії. На той час (1421 рік) уже був страчений лідер гуситського руху Ян Гус (1415 року, за рішенням Констанцького Собору!). Рух очолив знаменитий Ян Жижка, котрий був учасником Грюнвальдської битви та керівником розгрому лицарів Хрестового походу на Прагу 1420-го (так звана перемога Жижки на Вітковій горі 25 березня 1420 року).

Після того розгрому Ян Жижка створив знаменитий Табір Жижки з возів. І тут я зрозумів: Василь Красний відправив у 1421 році на південь Поділля чотири тисячі возів неспроста. І ліс, і камінь у ті роки на півдні Поділля були! Хоча, звичайно, з метою конспірації кілька сотень возів могли завантажити й лісом та каменем. Що й показали пізніше послу де Ланноа. Головним — були вози! Саме вони дозволяли тривалий час захищати людей від можливого нападу. Послухаємо Малу Енциклопедію:

«Табір козацький — вид бойового порядку козацького війська у 16–17 ст. Під час військового походу або у бойовому розташуванні для створення ефективного захисту від атак противника козацьке військо оточувало себе кількома рядами возів — табором. Сучасники називали т(абір) к(озацький) «рухомою фортецею». При зближенні з противником вози розташовувалися чотирикутником і скріплювалися ланцюгами, на вози накидався хмиз, очерет, трава, які зверху засипалися землею. Під час тривалої оборони довкола укріплення козаки споруджували шанці, вовчі ями тощо. Іноді вози ставили щільно один до одного голоблями назовні… Табір можна було швидко розібрати і пересунути на інше місце… Тактичний прийом застосування табору був відомий ще з часів Київської Русі… У кінці 17 ст. із розвитком артилерії табір як тактичний бойовий порядок (укріплена стоянка або прикриття похідної колони) втратив своє значення» [146, с. 559].

Після цього пояснення зрозуміло, що володар Поділля князь Василь Красний, як і його батько Великий Руський Князь Федір та Великий князь Вітовт, щодо земель Причорномор’я мав серйозні, далекосяжні плани. Тими землями продовжували опікуватися князі Острозькі, яких давня історія подає нам за іноземців Петра Монтигердовича (1424–1425) та Івана Довгірда (1426–1430). Доказом того є документи (несфальшовані) про надання земельних володінь князем Гедігольдом на Поділлі (с. Дрогичів, с. Волків тощо).

Маймо на увазі: князь Василь Красний у Великому Литовсько-Руському князівстві займав найважливіші посади до смерті Великого князя Вітовта. «Із 31 грудня 1425 р… до 8 грудня 1432 р.» Василь Красний (він же Гедігольд) обіймав посаду віленського (столичного) воєводства.

Немає нічого дивного, що син Василя Красного — Іван — після смерті батька, а можливо, ще й за життя, став володарем тих поселень і керівником людей, переміщених у 1421 році на південь; був гетьманом подільських козаків. Бо ж недаремно раніше під час війни у 1430-х роках діда Федора «В орденських джерелах… окреслено (названо. — В.Б.) як «гетьмана» Поділля» [45, с. 107].

Цікаво зазначити: потомки славного князя Івана Васильовича — Костянтин Іванович, Василь (Костянтин) Костянтинович, Іван (Януш) Васильович — завжди обіймали посади старост Брацлавського воєводства, тобто захищали Південь України.

2. Зародження українського козацтва

Якщо зачинателем українського козацтва, безумовно, став руський (український) князь Василь Красний Галицький, який 1421 року заснував на південних теренах Подільської землі військові поселення, залоги та фортеці, то батьком чубатих лицарів був його син — князь Іван Васильович Острозький (Галицький). Він у другій половині XV століття запровадив перші методи протистояння татарам, увів лицарську козацьку етику поведінки та саму структуру козацького вільного життя. Автор розуміє, що ці його заяви перечать сучасним уявленням українців про походження українського козацтва, за якими творцем його — є народ. Та справа в тому, що одне не скасовує друге. Якби українській спільноті була байдужа справа захисту своїх південних земель від турків і татар, вона б жодної уваги тій козаччині не приділяла. Та оскільки питання