Читати книгу - "Небезпека рецидиву"

вже не на жарт. Я клював носом і щосили боровся зі сном. Коли Сонцесяйний нарешті постукав у двері й запросив до себе в кабінет, я вже був готовий здатися.

У кабінеті на нас чекали Крістер Бонде й інспектор Сультведт. Обидва з натягнутим виразом обличчя. Важко було не помітити, що все дуже погано.

— То що? — запитав Петер.

— Нічого. У помешканні Ніни Гаґен побувала група криміналістів, і вони нічого не знайшли. Ніяких е-мейлів у ноутбуці. І взагалі, ніякого ноутбука. За словами Ніни Гаґен, вона не має і ніколи не мала портативного комп'ютера. Вона, до речі скаржилася, що ти чіплявся з розпитуваннями до її друзів та знайомих, що ти безпідставно переслідуєш її, і вона навіть готова подати на тебе заяву в поліцію через це.

Усі мовчали. На дворі розвиднювалося, ранкове світло поступово вкрадалося до приміщення. Обличчя присутніх були сірі та втомлені — ворожі.

— Вона довідалася про вторгнення до її помешкання? Ті ідіоти, що пов'язали мене, повідомили їй? — запитав я.

Тишу порушив Сонцесяйний.

— Вони їй зателефонували, — кивнув він.

— Ніна все видалила. Вона мала купу часу, доки ви тягнули з ордером на обшук. Допитайте її. Натисніть на неї. Знайдіть комп'ютер! Він десь захований…

Я розумів, що в безнадійному становищі, бачив це з облич навколо себе.

— Не знаю, що ти замислив, Бренне, — поволі проказав Крістер Бонде. — І знати не хочу. Ми нічого не маємо на Ніну Гаґен, то й шукати не будемо.

— Маєте мене за брехуна? Вважаєте, я все вигадав?

— Я цього не обговорюватиму, — так само спокійно мовив Бонде. — Розумію, ти готовий повірити в будь-що, лиш би виграти справу. Ніна Гаґен нас більше не цікавить, — прокурор підвівся. — Розгляд справи про вбивство починається у понеділок, практично вже завтра. Процес відбуватиметься у нормальному режимі, — він обернувся до мене: — Це означає, Бренне, що тебе буде притягнено до відповідальності за вчинений переступ закону в звичайному порядку. Як я здогадуюся, наступний кроком мав би бути саме допит Бренне.

Сонцесяйний кивнув. Прокурор вів далі своїм спокійним, виваженим тоном.

— Це також означає, що я поки не даю ходу цій справі. Ніяких коментарів для преси, ніяких пліток в управлінні. Нічого. Зрозуміло?

Сонцесяйний приречено глянув на прокурора.

— І в який спосіб я маю це забезпечити? Порушення зареєстровано, Бренне просидів тут цілу ніч, а наше управління — діряве сито.

— А мені начхати! — з притиском промовив Бонде. — Має бути так, як я сказав: юридична процедура, а не цирк на дроті. І мене не обходить, як ти це зробиш.

Крістер Бонде рвучко вийшов і гримнув за собою дверима. У кімнаті повисла тиша. Нарешті Сультведт понуро глянув на Петера.

— Забирай свого клієнта, — сказав він, — і йди додому, адвокате.

Петер кивнув, встав зі стільця, попрощався. Решта теж кивнули йому. Зі мною ніхто не прощався. Мене просто не бачили…

Розділ 46

Додому я поїхав автобусом. Моє авто залишилося перед будинком Ніни Гаґен. Був недільний ранок, і нечисленні пасажири, одягнені як для заміської прогулянки, мали свіжий, бадьорий вигляд. За винятком хіба одного молодого чоловіка, який, вочевидь, повертався після нічної забави. Він сидів, випроставши ноги, його голова бовталася на грудях. Щоразу, як автобус зупинявся, він сіпався, насилу розплющував очі, а тоді голова знову поволі опускалася.

Я почувався спустошеним і виснаженим — ні думок, ні відчуттів. Ще ніколи підйом вулицею від автобусної зупинки до будинку не давався мені так важко. Я зачинив за собою двері, відразу бухнувся у ліжко і заснув, щойно голова торкнулася подушки.

Прокидався, немов виринав з бездонної глибини. Голова немов напхана ватою, ноги й руки — немов удвічі важчі, а в роті — бридкий присмак. Спомини з минулої ночі, раптовий страх, як удар по нервах, — знайомі з молодості відчуття, коли після надмірної пиятики продирав уранці очі, похололий від жаху, що ж я наговорив і наробив, і жах той наростав, бо пам'ять мало що зафіксувала з подій напередодні.

Я лежав у ліжку, намагався заспокоїтися, думати раціонально, і не міг. Хотілося заснути знову, натягти ковдру на голову й забутися, але мене припекло за потребою в туалет — переповнений сечовий міхур не залишив жодного шансу полежати ще.

Упоравшись з ранковими процедурами, я перевірив свій мобільний. Дзвонила Карі. Дзвонила Сюнні. Жодних незнайомих номерів. Жодного ймовірного дзвінка від журналістів.

Я щось перекусив, зателефонував Сюнні й домовився з нею про зустріч у конторі за годину. Я саме набирав номер Карі, але не встиг — вона сама зателефонувала знову.

— Приїду ввечері, близько восьмої. Тато мене відвезе.

Я сказав, що радий.

— Щось сталося?

— Ні, чому питаєш?

— Голос якийсь неживий.

— Та ні, все гаразд. Просто втомлений. Я зараз піду на роботу, але повернуся до твого приїзду.

Ми так довго жили разом, що вона знала мене, мов облупленого.

Сюнне почала скрушно хитати головою з перших слів моєї розповіді й хитала, аж доки я закінчив говорити.

— Такої маячні я ще