Читати книгу - "Вибрані твори"

людини, яка тільки що попрощалася з ріднею і добре випила; а другий вогкими оченятами здивовано поглядав, на божий світ і усміхався так широко, що, здавалось, усмішка захоплювала навіть криси циліндра; обличчя його було червоне і ніби зовсім замерзле. Обидва вони, як Кузьмичов, так і о. Христофор, їхали тепер продавати вовну. Прощаючись з домочадцями, вони тільки що ситно закусували пампушками з сметаною і, незважаючи на ранню пору, випили… Настрій в обох був прекрасний.

Крім тільки що описаних двох і кучера Дениска, що невтомно стьобав пару моторних гнідих коненят, у бричці був ще один пасажир — хлопчик років дев’яти, з темним від смаги й мокрим від сліз обличчям. Це був Єгорушка, племінник Кузьмичова. З дозволу дядька та благословення о. Христофора він їхав кудись вступати до гімназії. Його матуся, Ольга Іванівна, вдова колезького секретаря й рідна сестра Кузьмичова, любивши освічених людей і благородне товариство, ублагала свого брата, що їхав продавати вовну, взяти з собою Єгорушку й віддати його до гімназії; і тепер хлопчик, не розуміючи, куди й чого він їде, сидів на передку поруч з Дениском, тримався за його лікоть, щоб не впасти, і підстрибував, як чайник на конфорці. Від швидкої їзди його червона сорочка пузирем надималася на спині і новий візницький капелюх з павиним пером раз у раз зсувався на потилицю. Він почував себе найнещасливішою людиною і хотів плакати.

Коли бричка проїжджала повз острог, Єгорушка глянув на вартових, що тихо ходили коло високої білої стіни, на маленькі загратовані вікна, на хрест, що блищав на даху, і згадав, як тиждень тому, в день Казанської божої матері, він ходив з матусею до острожної церкви на храм; а ще раніше, на великдень, він приходив до острогу з кухаркою Людмилою і з Дениском і приносив туди куличі, крашанки, пироги і печеню; арештанти дякували й хрестились, а один з них подарував Єгорушці олов’яні запонки власного виробу.

Хлопчик придивлявся до знайомих місць, а ненависна бричка бігла повз них і залишала усе позаду. За острогом промайнули чорні, закопчені кузні, за ними затишне зелене кладовище, обнесене камінною оградою; з-за огради весело виглядали білі хрести і надгробки, які ховаються в зелені вишневих дерев і здаля скидаються на білі плями. Єгорушка згадав, що, коли цвіте вишня, ці білі плями зливаються з вишневим цвітом у біле море, а коли вишні достигають, білі надгробки і хрести бувають обсипані багряними, як кров, цятками. За оградою під вишнями день і ніч спали Єгорущин батько і бабуся Зінаїда Данилівна. Коли бабуся померла, її поклали в довгу, вузьку труну і накрили двома п’ятаками їй очі, які не. хотіли заплющуватися. До своєї смерті вона була жива і носила з базару м’які бублики, посипані маком, а тепер вона спить, спить…

А за кладовищем диміли цегельні. Густий чорний дим великими клубами йшов з-під довгих очеретяних покрівель, приплюснутих до землі, і ліниво здіймався вгору. Небо над заводами і кладовищем було темне, і великі тіні від клубів диму повзли полем і через дорогу. В диму коло покрівель рухалися люди і коні, вкриті червоним пилом…

За заводами кінчалося місто і починалося поле. Єгорушка востаннє оглянувся на місто, припав обличчям до ліктя Дениска й гірко заплакав…

— Ну, не наревівся ще, рево! — сказав Кузьмичов. — Знову, пестунчику, заслинився! Не хочеш їхати, то залишайся. Ніхто ж силою не тягне!

— Нічого, нічого, брат Єгор, нічого… — забурмотів скоромовкою о. Христофор. — Нічого, брат… Покладайся на бога… Не по лихо їдеш, а по добро. Вчення, як кажуть, світ, а невчення — тьма… Істинно так.

— Хочеш вернутися? — спитав Кузьмичов.

— Хо… хочу, — відповів Єгорушка, схлипуючи.

— То й вернувся б. Однаково даремно їдеш, сім верст пішки по шмат кишки.

— Нічого, нічого, брат… — казав далі о. Христофор. — Богу молись… Ломоносов так само з рибалками їхав, однак з нього вийшла людина на всю Європу. Науки, що сприймаються з вірою, дають плоди, богу угодні, Як сказано в молитві? Творцеві на славу, а батькам нашим на втіху, церкві і вітчизні на користь… Отак-бо…

— Користь усяка буває… — сказав Кузьмичов, закурюючи дешеву сигару. — Інший двадцять років навчається, а ніякого пуття.

— Це буває.

— Кому наука на користь, а кого тільки з розуму збиває. Сестра — жінка нетямуща, намагається все по-благородному і хоче, щоб з Єгорка вчений вийшов, а того не розуміє, що і я при своїй роботі міг би Єгорка навіки ощасливити. Я це вам на те кажу, що коли всі підуть в учені та в благородні, тоді нікому буде торгувати і хліб сіяти. Всі з голоду повмирають.

— А коли всі торгуватимуть і хліб сіятимуть, тоді нікому буде наук доходити.

І, гадаючи, що обидва вони сказали щось переконливе і поважне, Кузьмичов і о. Христофор зробили серйозні обличчя і одночасно кашлянули. Дениско, що прислухався до їхньої розмови й нічого не зрозумів, труснув головою і, підвівшись, стьобнув обох гнідих. Настала мовчанка.

Тим часом перед очима тих, що їхали, стелилася вже Широка, безмежна рівнина, перетята пасмом горбів. Товплячись і визираючи один з-за одного, ці горби зливаються у височину, що тягнеться праворуч від шляху аж до обрію і зникає в ліловій далечині; їдеш-їдеш і ніяк не розбереш, де вона починається і де кінчається… Сонце вже виглянуло ззаду з-за міста і тихо, без клопоту узялося до своєї роботи. Спочатку далеко спереду, де небо сходиться з землею, коло могилок і вітряка, що здаля схожий на маленького чоловічка, який вимахує руками, поповзла по землі широка яскраво-жовта смуга; за хвилину така сама смуга засвітилася трохи ближче, поповзла праворуч і охопила горби; щось тепле торкнулося Єгорущиної спини, смуга світла, підкравшися ззаду, шмигнула через бричку і коні, помчала назустріч іншим смугам, і раптом весь широкий степ скинув з себе ранкову півтінь, усміхнувся й заблищав росою.

Зжате жито, бур’ян, молочай, дикі коноплі — все, побуріле від спеки, руде і напівмертве, тепер, умите