Читати книгу - "Загнуздані хмари"

уважно оглянув місцевість, вишукуючи можливість обходу.

— Ні, — похитав головою туркмен. — Там не поїдеш, збоку — ями. Казав Саригуль — не їдь, товаришу, цим коротшим шляхом! Коротший шлях буде довший шлях. Тут поганий пісок. Високий бархан-пісок…

— Чуєш? — сказав Гордієві Катинський, спустившись назад до авто. — Ми заїхали твоїм коротшим шляхом у дуже поганий пісок.

— Спокійно, Толю, — відповів Гордій. — Не страшний нам цей капосний пісок. Він зараз скінчиться, тільки ми перескочимо цей бар'єр. Повір мені, я знаю.

— Їдьмо прямо! — бадьоро закричав він вантажним. Машина розігналась і пішла в атаку на піщаний горб. Здавалось, машина не витримає такої сутички з пісками. Здавалося, горб скине це блискуче тіло, що дряпалось на нього, як скидає жовтий лев уперту рись із своєї спини. Вантажні машини заревли, як скажені.

Червоний прапорець, злинялий від пекучого сонця, майнув уперед. Гордійова машина з розгону взяла піщану гору. За нею здерлася друга. Потім — вантажні.

Але третя вантажна засурмила, загарчала. Передні колеса вгрузли в пісок, і жовта маса, засотуючи, поглинала їх.

— Ав-рал!..

Вмиті, з передніх машин вискочили люди. Під колеса впали жмути саксаулу, тамариску, заздалегідь дбайливо напхані в кузови. Блискучі, засмаглі руки вчепилися в машину.

— Дуж-че!

Гордій Семенович сів за руль загрузлої машини. П'ять разів у шалену атаку кидалась машина і ось востаннє переможницею винеслась на горб.

Тепер не страшно було зупинитись. Бархани кінчилися. Скутий рослинами, пісок ліг уже спокійними невисокими горбами. І тут, на закріпленій рослинами ділянці пісків, уже забувалась мертва пустеля. Тут буйна, розкішна весна святкувала свою перемогу.

У видолинку під стрункою «сезеною» цибулинні рослини розкидали якісь яскраві квіти. Вони були мов тюльпани, але повні пахучих тугих пелюсток; злаки замітали повітря розмаяними мітлами, жорсткими вусиками завзято стирчали вгору. Квіти й трави грали свіжими барвами, як багатий килим. Усе пахло, наливалось, весніло.

Трохи вище колихались парашути якихось жовтих запашних квітів. Тирса була казково-висока, розвіяна, як страусове перо. Анатолієві Сергійовичу схотілося нарвати оберемок для Ніни. Такої не було в Зеленому селищі.

— Ну, хлопці, недовго жити цим повзучим хвилям! Гордій Семенович запалив люльку і замріяно дивився у неозору далечінь пустелі, туди, де, хвилясті, як море, шаруділи сипучі піски, обминаючи підніжжя синюватих гір.

Анатолія Сергійовича зацікавили ще якісь невідомі рослини. Це були немов зелені горішки. Тверді, без листя, сполучені твердою мережею стебелець, вони обплутали його чобіт.

— Винахідливі! — забурмотів Анатолій Сергійович. — Це, певно, рослинки, які примудрилися зберігати своє насіння в рухові пісків. Інженер випростався, щоб роздивитись у руці зелені коробочки, і раптом, глянувши на захід, спинився, заціпенілий, схвильований…

На небі чи в тремтінні жовто-сірого піску виросло дивне марево.

Просто перед ними в синюватій димці здіймалася гора з плоскими боками, а на ній стримів шпиль велетенського вітродвигуна. Блискуча, кругла башта несла на собі трикутну мережану раму, на якій рухались, мов повислі в повітрі аероплани, три велетенські вітроколеса. Таке ж колесо, четверте, висіло і в серці башти. Сріблясто-білі крила тремтіли в повітрі, як велетні-птахи. Гора з крилатою спорудою вимальовувалась, немов на екрані. Під нею ж, здавалось, ясніло велике озеро, бо гора відбивалась там удруге — шпилем униз, — наче в прозорій воді.

Анатолій Сергійович протер очі — марево не зникало. Ні, це не могла бути галюцинація — ніколи їх у нього не бувало, навіть у часи найтяжчої втоми! Але ці обриси, такі знайомі закруглення крил. Ця форма вітростанції, вимріяна, вишукана довгими ночами. Ці кути й лінії, такі колись знайомі… Не може бути!

— Гордію!

Гордій Семенович, вражений незвичним хвилюванням у голосі друга, підбіг до нього.

Зблідлий Анатолій Сергійович показував рукою на дивовижне марево.

— Розумієш… Моя… конструкція. Невже Гасін?

— Це дурить пустеля. Вона хитра, — сказав, підходячи, сивий Саригуль. — Багато кілометрів… багато годин звідси до Круглих гір. А видно залізні крила. Хороші залізні крила високо над землею збудували інженери… Тепер у надра гори, повні скарбів незліченних, вріжуться машини. Гинуть Чорні піски, ой, буде багатий край!..

— Красивий міраж, — сказав недбало Гордій Семенович. — І зовсім як море! Це подвійний відбиток міражу. А й справді, це зовсім не той варіант проекту. Там були чотирилопатеві колеса по вертикалі. Тут трилопатеві на трикутній рамі.

— Я знаю… О, я-то знаю, що це за проект! — скрикнув Анатолій Сергійович і схопив за руку товариша. — Слухай, поїдьмо! Ми накинемо невеликого гака. Не можна ж лишитись байдужим.

— Ти збожеволів, — сказав Гордій. — А пуск ВВЕС? Почекай, не гарячкуй!

Анатолій Сергійович труснув головою. Далеке марево у струмчастім тремтінні гарячого повітря поволі блідло. І раптом зникло, розтануло в повітрі.

— Ходімо! — зітхнувши, сказав Катинський. — Це новина! Але невже людина може бути такою підлою? Як ти можеш не обурюватись?

— Ех, — погладив друга по плечі Гордій. — Треба мати витримку, тоді ми і знайдемо спосіб викоренити цю підлоту… як знайшли і коротший шлях через ці бархани, — додав він замислено.

— Стривай, — відповів Катинський. — Я згадав. Певно, ти йшов колись… давно цим самим шляхом?

— Так, — відповів Гордій Семенович і крикнув: — По машинах, товариші!

Тверда рука міцно взялася за руль. Машини рушили. Пустеля виставляла назустріч ще сотні нових бар'єрів..

ЩОДЕННИК «ЕОЛИХИ»

3 квітня.

Я вирішила знову писати свій щоденник.