Читати книгу - "Зоряні крила"

шосе, прорізуючи холодне зимове повітря, мчала туди, де на горизонті неясно вирисовувалася заграва міста. Соколова і Полоз сиділи поруч.

Швидко промайнули засніжені поля, і машина увійшла в місто. Дивно було бачити після синьої темряви степової ночі залиті світлом вулиці і вогні вітрин. Та. к буває, коли стоїш біля вагонного вікна, а назустріч іде поїзд і летять повз тебе нестримним потоком освітлені в хна.

Авто ковзнулося загальмованими колесами по асфальту і зупинилося біля дверей театру.

— Приїхали, — сказав Полоз, відкрив дверці і вийшов.

Фойє зустріло Соколову і Полоза стриманим гамором великого натовпу, невимушеними привітаннями знайомих і зацікавленими, може навіть надто зацікавленими поглядами.

Ідучи до своїх місць у партері, вони мимоволі притягали загальну увагу, і це навіть трохи збентежило безпосереднього Полоза. Кілька хвилин минуло у ніяковій мовчанці. Потім пролунав удар гонга, світло почало погасати і важка оксамитова завіса розірвалася посередині, одкриваючи сцену. Вистава почалася.

Ставили п'єсу, добре відому в усіх кутках Радянського Союзу. Історія відбувалася на сцені перед очима глядачів. Суворі моряки Чорноморського флоту топили власні кораблі, виконуючи наказ партії — не віддавати ескадру ворогові. Вистава захоплювала, примушувала забувати все навколишнє. Існували тільки почуття, суворі і трагічні почуття моряків.

Соколова І Полоз виходили в антрактах у фойє, ходили довгими коридорами, але розмовляли мало, заглиблені у свої думки. Захоплені роботою, вони рідко могли собі дозволиш таку розвагу, як театр. Саме тому кожна поїздка в місто ставала чимсь визначним, загострювала думки, примушувала уважніше ставитися до себе і друзів.

Почалася остання картина, найвиразніша картина усієї вистави, де моряки миють свій корабель, щоб чистим віддати його морю. Полоз сидів нерухомо і раптом відчув, як тонка непрозора плівка затягає його очі.

Та ось зникли лінкори, і чорний абрис останнього есмінця закрили грайливі блискучі зайчики на поверхні води.

Полоз зітхнув і глянув на Соколову. В залі пролунали останні слова команди. Моряки рушили в далеку путь, несучи біля сердець прапори своїх бойових кораблів, — і завіса поволі опустилася.

Зал освітився. Підтримуючи під руку Соколову, Полоз провів її до роздягальні. Машина чекала біля дверей театру. За кілька хвилин їх поглинула темрява ночі.

Деякий час у кабіні панувала тиша. Образи драми все ще жили в уяві. Трагічна мужність моряків примушувала хвилюватися.

— Я думаю, — несподівано порушила тишу Соколова, — дуже страшно знищувати машини. Це нагадує вбивство беззахисної довірливої істоти. Треба мати неймовірну силу і почуття обов'язку, щоб зважитися на де. Я зараз так добре розумію вагання Гайдая, ніби сама була на його місці.

Полоз промовчав, але про себе відзначив, що думки його цілком збігаються з словами Соколової. Розмова тривала, і несподіване порозуміння утворимося між бесідниками. Здавалося, і не треба закінчувати думку, щоб тебе зрозуміли цілком.

Машина виїхала на горб. Вдалині замерехтіли вогні будівництва, і розмова увірвалася. Вогні наближалися. Вони пролітали біля машини ясними сполохами, інколи сплітаючись у химерні сузір'я. Авто круто завернуло, здіймаючи хмару сухого снігу, і спинилося.

Інженер вийшов на тротуар, глибоко вдихнув морозне повітря і глянув на небо. Зорі, зелені, яскраві, горіли зовсім недалеко. Вони всі здавалися однаковими, тільки червонуватий Марс дивився на землю, як розгніване, налите кров'ю око.

Соколова стала поруч Полоза. Машина від'їхала. Іти додому не хотілося. Проте мороз, дзвінкий і лютий, поколював шкіру гострими голками і захоплював подих.

Вони йшли сходами вгору, йшли спокійно, не поспішаючи. На другому поверсі, біля квартири Полоза, спинилися. Трохи постояли мовчки, не знаючи, слід уже прощатися чи ні.

— Зайдемо до мене, — несподівано для самого себе просто сказав Полоз.

Сказав — і сам зразу злякався своїй сміливості. Мабуть, зараз Соколова розгнівається на нього, піде по себе додому, і сьогодні вже більше нічого сказано не буде.

Але Соколова не розгнівалася. Вона глянула на свого супутника і зробила крок до дверей.

Полоз провів несподівану гостю у свій кабінет — кімнату з більш ніж скромним меблюванням, Інженер не знав, що говорити, як тепер поводитися з гостею. Він стояв біля столу і стежив за козиним кроком, кожним рухом Соколової.

— Ну, що ж це ми замовкли? — несподівано спинилася вона біля Полоза.

Полоз глянув на її обличчя і відчув, як всередині йому все похололо. Такою гарною він ще ніколи не бачив Соколову. З'явилося бажання от так, раптом, обняти її і поцілувати ніжно і міцно.

Полоз почервонів, бо в очах Соколової прочитав, що вона розуміє його думки. Що тепер буде вона про нього думати?

А як залагодити справу, Полоз не знав. Розумів, що просити пробачення смішно, але навіть слова вибачення не йшли йому на думку.

— Я зараз піду додому, — сказала Соколова, і Полоз зрозумів, що марна річ просити її залишитися. Він мовчки допоміг Соколовій одягтися.

Віра Михайлівна відчинила двері і зупинилася на порозі. Озирнулася, глянула на Полоза і не могла втриматися від усмішки — обличчя інженера було похмурим, розпачливим.

— Спокійної ночі, — сказала Соколова, і двері зачинилися за нею.

Полоз хвилину стояв біля дверей, слухаючи її кроки. На третьому поверсі стукнули двері. Все затихло.

Полоз повернувся в кабінет. Усьому виною тільки він сам, він і більше ніхто. Полоз ходив по кімнаті, ходив, аби тільки чимсь розважитися, забутися. Він не думав про пізній час. Спішився біля полу, де раніше стояла Соколова. Спинився, прислухався на мить і раптом здригнувся. Нагорі, на третьому поверсі, у Соколової, ясно чулися повільні кроки. Кинувся до телефону, хотів подзвонити, але не наважився.

Наверху ходили спокійно, ритмічно, повільно.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Аркуші