Читати книгу - "Принц Ґаллії"

Слуги швиденько перенесли його під прикриття фурґону, а нещасний Байярд так і лишився лежати на полі бою, не в змозі самостійно звільнитися від лат, що нестерпним тягарем притискали його до землі.

У самому центрі лінії оборони герцоґ, з притаманними йому спокоєм та холоднокровністю, майстерно орудував мечем, відбиваючи удари єзуїтів і завдаючи їм влучних ударів у відповідь. На ньому не було жодної подряпини, і своїм прикладом він підтримував мужність у серцях інших воїнів, які, дарма що були в меншості, успішно відбивали атаки ворога.

На правому фланзі, де бився Філіп, справи йшли значно краще. Керовані ним лицарі, здебільшого молодь, невблаганно просувалися вперед, і переможені ними єзуїти, хто ще залишався живий, тут-таки потрапляли під кинджали зброєносців та слуг, як свині під ножі м’ясників.

Філіп схвальними вигуками підбадьорював друзів, а сам з чимраз більшим занепокоєнням поглядав на протилежний фланг, де через відсутність Ернана, який ще залишався непритомним, події розгорталися не на користь Ґастона д’Альбре та Робера де Біґора. Філіп не сумнівався в перемозі, він не мав права бодай на мить припустити можливість поразки, — але якою ціною вони здобудуть цю перемогу?… Поки ще тримається лівий фланг, ґасконці перебувають у вигіднішому положенні, і втрати серед них значно менші. Проте у Ґастона та ґрафа де Біґора дуже мало людей — ледь-ледь, якимсь чудом їм вдається стримувати атаки єзуїтів. Ось-ось, і… Ні! Останньої миті єзуїти мусили послабити тиск на лівому фланзі й перекинути частину лицарів на правий, де особливо спустошливо господарювала ґасконська молодь на чолі з Філіпом. На якийсь час рівновагу відновлено — та чи надовго?…

За першою шеренгою нападників Філіп помітив вершника в блискучих латах і шоломі, увінчаному жмутком різнобарвного пір’я. Судячи з розкішного вбрання та владних жестів, якими він супроводжував свої накази, це був ватажок єзуїтів.

— Гей, Ґабріелю, Робере, Симоне! — закликав Філіп друзів, що билися поруч. — Ану, доберімося до того півня!

З їхньою допомогою Філіп пробився до „півня“, як він охрестив ватажка, і поки друзі відтісняли єзуїтів, налетів на нього із занесеним мечем.

— Захищайтеся, пане! Годі вам ховатися за спинами підлеглих!

„Півень“ мовчки прийняв його виклик, і між ними зав’язалася жорстока сутичка. Цього разу Філіп зустрів гідного супротивника.

Єзуїти намагалися були знову зімкнутися й оточити кількох сміливців, та забарилися — у пролом вже ринули інші ґасконці, і ватажок нападників виявився відрізаним від решти своїх лицарів.

Лави єзуїтів помітно здригнулися, однак Філіп розумів, що навіть загибель „півня“ не зупинить подальшого кровопролиття. Із щемом у серці він думав про те, що, можливо, комусь із близьких йому людей доведеться полягти в цій сутичці; особливо він уболівав за батька та Ґастона. Напосідаючи на „півня“, Філіп подумки волав до небес, благаючи їх не допустити перемоги ціною життів його друзів та родичів.

І небеса ніби почули цей заклик. Раптово поза спинами єзуїтів з-за найближчого пагорба виплеснувся на прогалину стрімкий потік білих плащів, блискучих лат і різномастих коней. Голосно, гучно пролунав бойовий клич: „Босеан!“, затріпотіли на вітрі штандарти ордену Храму Сіонського, засяяли на сонці оголені леза мечів, що в очах радісно приголомшених ґасконців виглядало незаперечним доказом безмежної ласки Господньої. Несподівана поява загону тамплієрів поставила хрест на всіх планах єзуїтів; затиснені з обох боків переважаючими силами супротивників, вони були приречені на неминучу поразку. Долю подальшої сутички було вирішено наперед.

Скориставшись секундним сум’яттям „півня“, Філіп плазом меча оперіщив його по голові, геть зім’явши розкішний плюмаж, потім корпусом і руками виштовхнув очманілого від удару єзуїта з сідла.

— Ґабріелю! — гукнув він. — Роззброй цього негідника і пильнуй, щоб його не вколошкали. Він мій бранець. — А сам, приостроживши коня, помчав далі.

З появою тамплієрів сутичка, що почалась як запеклий двобій, перетворилася на поголовну різанину. Мало кому з чорно-червоних лицарів пощастило врятувати своє життя. Герцоґ, такий холоднокровний у бою, тепер дав волю своєму гнівові. У молодості він люто зненавидів єзуїтів за їхні звірства в Араґоні під час війни з катарами, і по батьковій смерті прогнав їх усіх з Ґасконі та Каталонії, зрівняв із землею їхні командорства й заборонив будь-яку діяльність ордену Серця Ісусового у своїх володіннях. Герцоґ закликав не брати жодного ворога в полон, заявивши, що однаково всіх бранців буде негайно страчено.

Завдяки своєчасному втручанню тамплієрів втрати серед ґасконців виявилися незначними. З-поміж знатних панів загинув один лише Гі де Луаньяк — герцоґів камергер. На превелику радість Філіпа, ніхто з його друзів не постраждав і навіть не був серйозно поранений. Хіба що Ґастон д’Альбре наприкінці сутички звихнув руку — він так захопився, переслідуючи єзуїтів, що забув про втому, а коли в нього запаморочилось у голові, не втримався в сідлі і впав з коня; інші ж узагалі відбулися легкими подряпинами та саднами. Філіп трохи забив собі коліно, у нього неприємно свербіли затерплі руки, та він і думати про це забув, коли з полегшенням переконався, що його обличчя не зазнало ані найменших пошкоджень.

„Хоч шрами прикрашають мужчину,“ — міркував він, — „вони мені ні до чого. Мене цілком влаштовує й те, що я маю.“

На той час Ернан вже повернувся до тями і тепер, сидячи на траві, очманіло оглядав усіяне тілами єзуїтів поле бою. Нараз він зачудовано вигукнув:

— Овва! Таж це Кліпенштейн, хай мене грець поб’є! Гуґо фон Кліпенштейн! Атож, він, клянуся хвостом Вельзевула!

Гігант-вершник років тридцяти п’яти, вочевидь, ватажок загону, зупинив свого коня й повернувся до Ернана. Інші тамплієри разом з ґасконцями продовжували добивати єзуїтів.

— Брат де Шатоф’єр? Оце так зустріч! — Він під’їхав ближче, спішився і співчутливо спитав: — Вас поранено?

— Ну… власне… — збентежено пробурмотів Ернан. Лише з деяким запізненням він зрозумів, у яку вскочив халепу. Весь цей час, поки навколо кипів бій, поки його друзі билися не на життя, а на смерть, сам він пролежав у безпечному місці, навіть не діставши з піхов меча. — Та ні, дрібниці. Нічого серйозного.

— Будьте певні, нічого серйозного, — поспішив на виручку другові Філіп, який, на щастя, був неподалік. — Просто панові де Шатоф’єру не поталанило. Він упав і трохи забився. — Філіп сплигнув з коня і зміряв оцінливим поглядом могутню