Читати книгу - "Варан"

і підлітків – і дає їм належне виховання й освіту, щоб, подорослішавши, вони могли стати до імператорської служби? Не я запровадив цю службу, і навіть не мій попередник…

– Я здогадуюсь, – сказав Варан.

Підставка пройшовся по кімнаті. Узявся за крайній ліворуч мішок, підтягнув його ближче до столу, узявся розв’язувати шворку, але зламав ніготь. Роздратовано махнув рукою. Мішок підстрибнув і розповзся по швах. Круглоіклівський архів із дзвінким шурхотом ринув із щілин: дрібно списані перламутрові мушлі. Тріснуті й цілі. Гладенькі й з обламаними краями.

– Якби нам удалося вистежити Блукаючу Іскру, – пробурмотів Підставка, роздивляючись свою руку, – уяви, як би ми спростили собі життя… Ми могли б випікати таких магів, яких нам треба. Вони б народжувались вчасно – ми б не знали браку їх, і не було б і надлишку. Можна було б нагороджувати вірних, даючи можливість їхнім дітям народжуватись магами… Для цього потрібні були б купка цегли й глина. І Блукаюча Іскра, який став би Осілою Іскрою і жив би, як Імператор… нехай простить Імператор мою непоштивість. Усього лише кілька пічок, змурованих протягом року…

– А як же щасливі оселі? – спитав Варан. – Ті, де він розклав вогонь?

– Помовч…

Підставка обережно розрівняв розсипані по підлозі мушлі. Наступив на одну; та з тріском розломилась.

– Обережніше, – сказав Варан.

Підставка присів навпочіпки. Потягнув носом. Провів долонею над розсипом мушель, узяв одну, підніс до осей:

– Цікаво…

І надовго замовк. Широкий вид із чорними жерлами ніздрів то осявався перламутровими зблисками, то знову пропадав у мороку.

Варан теж мовчав. Імператорський Стовп ворушив історію його батьківщини – подеколи нудну, подеколи страшну, буденну, потаємну. Десь там записано про народження батька і його одруження з матір’ю, про народження Варана, Лільки й Тоськи. Десь там зберігалося прохання громади на користь молодого піддонця, який ніяк не міг бути причетним до розбоїв, бо сезон для піддонців – то святе… Там лежали в купі інших документів донесення дізнавача Слимака. І запис про смерть Ніли.

– Дивні речі кояться на цьому острівці, – пробурмотів нарешті Підставка. – Сезон, сезон… А в міжсезоння, що ж, нічого не відбувається?

– Нічого.

Підставка піднявся. Клацнув пальцями; мушлі, що перше розпливлися по всьому кабінету, знову влилися в мішок, і дірки на його боках затягнулися, мов рани.

– Ваша Незрушносте, – тихо спитав Варан. – Ви ніколи не змушували котлети, наприклад, скакати вам до рота?

Підставка сіпнувся. Подивився на Варана майже зі страхом, майже з ненавистю; Варан злякався цього погляду, як не боявся відкритих обіцянок закатувати. Гадав, що Підставка крикне зараз: «Рудий!», із нізвідки з’явиться кат, і тоді доведеться битись хоча б за те, щоб умерти гідно…

Підставка відвів погляд. Похмуро осміхнувся:

– Припини…

Усівся на своє місце. Склав долоні:

– Як на тебе, хто такі маги?

– Люди, приведені в цей світ, щоб розширити його межі. Ті, кому дано понад міру. Ті, хто несе нове – з-за граней сутнього.

– Я, по-твоєму, розширюю межі світу?

– Ні. Ви влаштувалися в цих межах… У тих, що були до вас.

– А чому?

– Це ваш вибір.

– А Зигбам… ні, інакше поставимо питання. Ти бачив хоч раз у житті мага, що «ніс», як ти висловився, щось з-поза граней сутнього?

– Я бачив одного, який хоча б намагався. Який, можливо, й зміг би. Якби прожив довше.

– Лереаларуун?

– Так.

Підставка зморщив короткий ніс, немов збираючись чхнути.

– Чому ти спитав про котлети? Тебе теж дратує, коли магічну силу, незбагненну, священну, даровану обраним… використовують для ницих фокусів?

– Так.

– Хіба це твоє діло – хто як застосовує свій дар?

– Не моє. Зовсім.

– Тоді навіщо ти ставиш дурні питання?

– З недомислу, Ваша Незрушносте. Винятково з недомислу.

Підставка принюхався. Хмикнув:

– Гадаєш, ти найрозумніший? Маг народжується, щоб нести у світ невідоме… Чому ж маг не всемогутній? Чому я не зміг відшукати Блукаючу Іскру, коли він був так мені потрібен? Чому я не можу малого – винищити розбійників у Лісовому краї… Переловити синів Шуу, хай би скільки їх розплодилось… Чому я не зміг…

Він урвав сам себе. Піднявся. Підійшов до наступного мішка. Не торкаючись його руками, змусив розв’язатись і вивалити вміст на середину кімнати.

Знов дзвякнув, розтікаючись, розсип списаних мушель.

– Ми змушуємо каміння літати в повітрі, – пробурмотів Підставка. – Запалюємо вогонь поглядом… Ти, звісно, не знаєш. Я народився на Розсипу перед великою посухою. Прекрасно пам’ятаю, хоч був дуже малим. Мої брати сміялися, коли я змушував їхні черевики танцювати по кімнаті. І сміючись, умирали з голоду. Розумієш?

– Ні.

– І я не розумію. Ціна мого обдарування? Що таке я мав нести у світ, якщо не зміг сотворити для них кусень хліба?

– Можливо, за дитячих літ…

– Ні, Варане. Магічний дар не збагнути й не скорити нікому. Ти збиваєшся з глузду від того, що розумієш – ось межа твоїх можливостей, і за неї не вистрибнеш, хоч як старайся. Ти називаєшся Могутністю й щосекунди усвідомлюєш, наскільки нікчемний…

Запала тиша, порушувана дзвяканням мушель. Підставка сидів перед ними навшпиньки, принюхувався, водив рукою, проглядав вибрані записи. Обличчя його то освічувалось, то заходило в тінь.

Варан не насмілився спитати, що стало з родиною Імператорського Стовпа, тоді ще підлітка, коли його розшукали в провінції й відвезли, щоб «дати належне виховання й освіту». Відома річ, що стало. Про той давній голод на Розсипу досі ходять страшні оповідки…

– Ніхто з людей не розуміє до кінця, який жахливий світ, – пробурмотів Підставка. – Ви – як тварини в шорах, що бредуть по краю безодні. А ми бачимо і бачимо, як світ сповзає вниз, волосок по волоску… І нічого не можемо змінити. Лишається робити імператорські гроші, боротися за владу й показувати штуки…

– Ваша Незрушносте, – тихо сказав Варан. – Ви коли-небудь намагалися сотворити птаху? Не криламу – маленьку. Щоб вона вивела пташенят…

– Ти мені не віриш, – сказав Підставка.

– Вірю. Але Лереаларуун казав мені…

– Він був хлопчиськом. І ти був хлопчиськом. Що він іще казав тобі?

Голос Підставки набув небезпечної м’якості. Варан опам’ятався.

– Він показав мені карту. Першу карту в моєму житті. Ми розмовляли, як водиться, про далекі землі, дороги, мандри… Для мене, з народження замкнутого на камінному острівці, це було дуже важливо.

– Це не все. Він ще щось тобі казав. Називав інші свої імена…

– Подорожник.

– Що?

– Я називав його Подорожником. За його проханням.

– А-а, – протягнув Підставка, розглядаючи чергову мушлю. – Немовля жіночої статі передати на виховання батькові на острів Маленька… Хворобу кузини князя Круглоіклівського Ремії вважати гострим розладом шлунку… Деталі пригоди держати в повній таємниці… Ти казав, твоя