Читати книгу - "Ставка більша за життя. Частина 2, Анджей Збих"

— Надаремне, — усміхнувся Юзеф. — Віталіс Казимирус, консультант Головного управління безпеки рейху у справах окупованих литовських земель, така людина, якій унтер-офіцер жандармерії може тільки відкозиряти. Чи знаєш ти, що вони бліднуть, побачивши посвідчення Головного управління безпеки рейху? Для формальності тільки вдають, що читають, аби якось відкараскатися, бо насправді їм годі самої лише темно-зеленої оправи. Що в кабаре? — запитав він.

— Дуже погано. Заарештували якогось доктора Майєра, котрий був такий необережний, що встромив собі в петельку гвоздику. При цьому був присутній сам кривоногий Нойманн.

— Це означає, — почав Юзеф, — що вони запеленгували нашу радіостанцію і розгадали шифр?

Він повинен був здогадатися про це раніше. Тоді, коли до наших не дійшло повідомлення про підводний човен, що базується в Північній Норвегії.

— Про мене вони ще не знають, — він, усміхаючись, кивнув гарненькій дівчині, котра вчепилася в руку якомусь штурмфюрерові СС. Юзеф ні про що не забував. Цей уклін, який він зробив жінці найвідомішої професії, означав, що він ні на мить не переставав бути старим гульвісою і вітрогоном, — таку славу й мусив мати Віталіс Казимирус. Нікому, хто збоку спостерігав би за цими двома чоловіками, які, на перший погляд, дружньо собі гомоніли, не спало б на думку, що над ними нависла смертельна загроза.

— Ти знаєш, що в мене є охорона? — запитав Юзеф. — Мундек — це пістолет, яких мало. Якби за мною стежили…

— Знаю, — відповів Клосс. — Ти не йдеш у рахунок. Ті чотири квартири на чотири різні прізвища дозволять тобі зникнути непомітно.

— Це означає, — сказав Подлясінський, — що Адам не попався. Вони ще не взяли його, бо тільки він знає всі мої чотири прізвища. Власне, для того, щоб полегшити Адамові роботу, я й прибрав собі оці чотири прізвища. Завдяки цьому він може мене відвідувати раз на тиждень і брати інформацію разом з платою за газ.

— За газ? — перепитав Клосс і згадав, що Тіче розповідав про якусь операцію Нойманна, пов’язану з абонентами газового заводу.

— Адам — інкасатор. Це якраз його справжня робота, на якій він працював ще до війни.

— Значить, вони про нього знають, — мовив Клосс і переказав Юзефові розмову з Тіче про грандіозну операцію Нойманна. — Ти мусиш його попередити, нехай тікає до лісу.

— А як же з дівчиною?

— Її попередиш після нього. За неї повинен вирішити Адам, якщо він їй довіряє.

— Адам прийде до мене завтра.

— То завтра нехай і втікають. Але перед цим передасте ще одне повідомлення від Я-23.

— Ти збожеволів! Якщо радіостанцію викрито…

— Тим-то й ба. Повідомлення Центр не одержить так само, як не одержав жодного з тих, що їх ми посилали протягом трьох тижнів. Його дістане Отто Нойманн. Це буде щось на кшталт особистого листа. Передасте, що Я-23 не зміг з’явитися в умовленому місці, бо того дня був у Щеціні в службовому відрядженні. Він просить призначити новий термін і місце зустрічі.

— Ти хочеш виграти кілька днів?

— Так. Вам потрібен час для втечі з Варшави. Не забудь прихопити з собою копії моїх радіограм за останні три—чотири тижні. Передай їх Бартекові, він повинен мати новий шифр і радіостанцію.

— А як же ти? — запитав Юзеф.

— Я мушу допомогти бідолашному Тіче. Хлопець ніяк не може втямити системи роботи ворожої радіостанції.

Клосс підвівся і легко вклонився Подлясінському. На прощання вони не сказали один одному жодного слова, хоч обидва думали про те саме — чи побачаться ще колись.

Бартек не був у захопленні від наказу, якого дістав минулої ночі. Він мусив негайно відкликати людей з запланованої операції на залізниці й швидко готувати посадочний майданчик. На щастя, поблизу не було великих німецьких підрозділів, і він міг організувати все протягом дня. Але що вдієш? Наказів не обговорюють, а наказ цей був ясний: приготувати посадочний майданчик для посланця Центру.

Вони чекали звечора на великій галявині посередині Козеницької пущі. У викопаних ямках уже лежав облитий бензином хмиз — його повинні були підпалити тоді, як почують гудіння літака. Але літак не прилітав. Ніч стояла холодна. Адам, який не звик до лісу, клацав зубами.

— Я боюся за Юзефа, — мовив він. — Що з ним могло статися? Чому його досі немає?

— Не каркай! — сердито відповів Бартек. — Не каркай, бо накаркаєш! Сьогодні я повторюю тобі це вже вчетверте.

— Він сказав мені, що ми зустрінемося в тебе. Я гадав, він уже тут. Невже не встиг?

— Ти знову починаєш? — буркнув Бартек і подав Адамові запалений недокурок. — На, потягни, дай роботу губам, щоб не плести дурниць.

Якусь хвилину вони мовчали. Десь угорі кричала сова. До Бартека підповзав не відомий Адамові молодий партизан.

— Товаришу командир, якщо через півгодини він не прилетить… Зараз почне світати.

Саме в цю мить Бартек почув гул літака. Хлопець, не чекаючи наказу, побіг до майданчика, де скидають вантажі. У викопаних ямках, що утворювали величезну літеру “Т”, схопилося полум’я. Пілот, напевне, побачив сигнали, бо йшов на посадку.

Наблизившись до літака, Бартек допоміг злізти опасистому чоловікові в довгому кожусі, який сковував його рухи. Партизани розвантажували зброю й боєприпаси і переносили їх на підготовлені селянські підводи, а Бартек повів посланця в напрямку лісової сторожки.

— Ви нікого не хочете перекинути? — запитав прибулий. — Літак зараз повертається.

— Ви залишаєтесь? — здивувався Бартек.

Чоловік, буркнувши, притакнув, і більше нічого тієї ночі Бартек від нього не почув. Лише наступного дня гість відрекомендувався.

— Капітан Антоні, — сказав він, — прибув у справі провалу.

— Швидко реагуєте, — промовив Бартек. Про те, що знайшлися люди з варшавської групи, я повідомив вам усього чотири дні тому. У мене є для вас сюрприз. Окрім Адама й Зяблика, знайшовся й радист.

— Це цікаво, — відгукнувся посланець. — Я хочу допитати його першим.

— На жаль,