Читати книгу - "Над Чорним морем, Нечуй-Левицький"

гм… Од­на­че та­ка не­довірність од вас ме­не шокірує. Я ніко­ли не ла­ма­ла сво­го сло­ва; це над­то вже нез­ви­чай­но… Я цього од вас не сподіва­лась, - ска­за­ла Нав­роцька, ду­же скривд­же­на.

- Як хо­че­те. Дай­те век­селі, бо інак­ше я не піду з Ма­нею вінча­тись. Цього й Ма­ня ба­жає. Дім не­хай бу­де і ваш, а гроші Ма­нині, і я пе­ре­дам за­раз Мані усі век­селі, - ска­зав Фе­сен­ко і знов пок­ло­нив­ся ду­же-ду­же зви­чай­но й делікат­но. Тон йо­го мо­ви був со­лод­кий, але зав­зя­тий.

«Нещира, не­чес­на лю­ди­на! Я по­ми­ли­лась. Він підду­рив ме­не», - по­ду­ма­ла Нав­роцька.

Усі в кабінеті сто­яли, й мов­ча­ли, і мовч­ки ди­ви­лись од­но на од­но­го.

- Чого ж ти мов­чиш? - грим­ну­ла Нав­роцька на Нав­роцько­го.

- Гм… Угу… - мурк­нув Нав­роцький і здвиг­нув пле­чи­ма. - Не­ма чо­го мені й го­во­ри­ти: гроші не мої, а ваші.

Тим ча­сом в світлиці гості жда­ли. Мо­ло­да сто­яла уб­ра­на й пла­ка­ла. Нав­роцька ду­ма­ла-ду­ма­ла, а потім ви­тяг­ла з ка­мо­да век­селі й да­ла їх, од­на­че, не Фе­сен­кові, а Мані. Ма­ня мовч­ки пе­ре­да­ла їх Фе­сен­кові. Нав­роцька впа­ла на крісло й тро­хи не зап­ла­ка­ла. Опам'ятав­шись, во­на вий­шла до гос­тей. В неї лед­ве ста­ло си­ли поб­ла­гос­ло­ви­ти мо­ло­дих. В со­бор во­на вже не поїха­ла. Не до­ве­лось їй но­си­ти свічки кру­гом ана­лоя. Уквітча­на, об­ви­та стрічка­ми свічка, сто­яла в кут­ку на сто­ли­ку, мов по­ки­ну­та си­ро­та; стрічки висіли аж до по­мос­ту й не­на­че сміялись з Нав­роцької ве­се­ли­ми га­ря­чи­ми кольора­ми.

Фесенко зго­дом швид­ко пішов вго­ру. Він був не­го­дя­щим пе­да­го­гом. Про те зна­ло на­чальство, зна­ли то­ва­риші йо­го, зна­ли й шко­лярі. Але він сто­яв за фор­му в гімназії, за су­во­ру дис­ципліну, а шпіонство на то­ва­ришів за­вер­ша­ло діло…

Мурашкова взя­ла собі місце в на­родній школі в од­но­му ук­раїнсько­му селі над са­мим Дністром, вив­чи­ла доб­ре ук­раїнську мо­ву, ста­ла націонал­кою, ро­би­ла просвітнє діло зав­зя­ту­ще й ма­ла доб­рий вплив на шко­лу за поміччю на­род­ної мо­ви. Але че­рез років два прий­шла нес­подіва­но до ди­рек­то­ра шкіл бо­ма­га: Му­раш­ко­ва втра­ти­ла місце в школі «без объясне­ния при­чин».

Після то­го во­на десь ніби щез­ла. Ніхто не знав, де во­на ділась; не зна­ла навіть її ма­ти. Ми­нув рік, ми­нув дру­гий - Му­раш­ко­ва навіть ні ра­зу не да­ла за се­бе звістки ма­тері. Ста­ра Зоя пи­та­ла й пе­ре­пи­ту­ва­ла в лю­дей, пе­ре­чи­ту­ва­ла га­зе­ти - ніхто нічо­го не чув за її доч­ку.

Четвертого ро­ку во­се­ни На­дя Му­раш­ко­ва нес­подіва­но приїха­ла вечірнім поїздом до ма­тері. Во­на увійшла в по­кої. Ма­ти гля­ну­ла на неї й на­си­лу впізна­ла. В неї ру­ки бу­ли чорні, як у се­лян­ки, ли­це бу­ло ху­де, змарніле, очі гли­бо­ке по­за­па­да­ли і не­на­че згас­ли. На їй бу­ла ста­ренька оде­жа. Му­раш­ко­ва каш­ля­ла су­хим каш­лем.

- Мамо! які ви ста­ли старі! - ска­за­ла Му­раш­ко­ва якимсь по­дав­ле­ним і сла­бим го­ло­сом.

Стара Зоя на сло­ва доч­ки тільки го­ло­вою кив­ну­ла. Во­на пла­ка­ла. Доч­ка ди­ви­лась на неї бай­дуж­ни­ми очи­ма.

Зоя по­ве­ла доч­ку в її кімна­ту. В кімнатці усе бу­ло по-давньому: ті самі ши­рокі ка­на­пи, обк­ла­дені м'яки­ми ка­чал­ка­ми та по­душ­ка­ми, ті самі пістряві квітчасті ки­ли­ми… В ку­точ­ку пе­ред об­ра­зом світи­лась лам­па. Зоя внес­ла са­мо­вар. Во­на по­са­ди­ла доч­ку на софі, на­ли­ла чаю, пос­та­ви­ла пе­ред нею ва­рен­ня. На На­дю Му­раш­ко­ву повіяло спо­коєм та мир­но­тою ди­тя­чих літ. Їй зда­лось, що во­на жи­ла якимсь іншим, не ту­тешнім жит­тям, бу­ла десь в іншо­му, не ту­тешньому світі, а те­пер не­на­че знов уд­ру­ге вер­ну­лись її ди­тячі літа. Ду­ми її пе­ре­летіли в ті щас­ливі ча­си, ко­ли во­на не заз­на­ла жит­тя з йо­го ра­до­ща­ми і… йо­го го­рем. На­дя сиділа, схи­лив­ши го­ло­ву, за­ду­ма­лась, і сльози по­ко­ти­лись по її блідих опа­лих що­ках.

- Де ти бу­ла? Чом ти не по­да­ла за се­бе звістки? - спи­та­ла в неї ма­ти, і го­ре чу­лось в її ста­ре­чо­му го­лосі.

- Була вчи­телькою в селі, а потім пішла в на­род. Де я бу­ла, за те ме­не, ма­мо, не пи­тай­те. Я слу­жи­ла на­ро­дові, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва й за­мовк­ла.

І знов по­ли­ну­ли її ду­ми в не­да­ле­ке ми­нув­ше. В кімнаті в ма­тері бу­ло так са­мо, як бу­ло ко­лись пе­редніше. «Все по-давньому… Тільки я те­пер не та ста­ла… Бу­ла си­ла, бу­ло здо­ров'я. І скільки си­ли й я по­чу­ва­ла тоді в собі! Бу­ла си­ла, надія, зав­зят­тя, бу­ли мрії, іде­али, ма­нячі до праці, ко­рисні для людськості. А те­пер… Моя до­ля про­па­ла, сер­це навіки роз­би­те, лю­бов зник­ла, сер­це вмер­ло, а здо­ров'я впа­ло…» - сну­ва­лась дум­ка в Му­раш­ко­вої.

Зоя че­рез си­лу пи­ла чай, не­на­че то був гіркий по­лин, і вдер­жу­ва­ла сльози, що бу­ли гіркіші за по­лин. Во­на вже нічо­го не пи­та­ла в доч­ки, бо зна­ла, що нічо­го не до­пи­тається.

Прийшла стар­ша На­ди­на сест­ра, що вже дав­но вий­шла заміж. Щоб роз­ве­се­ли­ти На­дю, ма­ти й сест­ра по­ча­ли роз­ка­зу­ва­ти за її то­ва­ри­шок, за знай­омих. На­дя ди­ви­лась на їх бай­дуж­ни­ми очи­ма і тільки каш­ля­ла.

- А Се­лаб­рос вже два ро­ки як оже­нив­ся; взяв ба­га­ту мол­да­ван­ку, а за нею взяв се­ло над Дністром; те­пер він ба­га­тенький, вже не слу­жить в бан­ку, - ска­за­ла На­ди­на сест­ра.

- І, пев­но, ста­не швид­ко банкіром в Одесі, - з гірким осміхом обізва­лась Му­раш­ко­ва. - Пус­та лю­ди­на, але за се­бе доб­ре дбає! Я за це довіда­лась, та, на моє го­ре, вже пізно…

І знов по­хи­ли­ла во­на го­ло­ву низько й не слу­ха­ла, за що їй го­во­ри­ли сест­ра та ма­ти. «За все, про все мені бай­ду­же! - ду­ма­ла во­на. - І хо­чу ду­ма­ти, і не мо­жу: дум­ки мої рвуться, як стліла нит­ка…»

Настала ран­ня вес­на. На Ве­лик­день при­бу­ли в гості до Му­раш­ко­вої, Са­ня й Ко­маш­ко, про­чув­ши, що во­на вер­ну­лась сла­ба до­до­му. На­дя вже че­рез си­лу хо­ди­ла.

Абрикосовий са­док ста­рої Зої зацвів. Са­ня й Ко­маш­ко ви­ве­ли На­дю в са­док і по­са­ди­ли під аб­ри­ко­са­ми. Го­ди­на бу­ла ти­ха та теп­ла. Старі аб­ри­ко­си бу­ли об­литі біло-ро­же­вим цвітом од вер­ху і до ни­зу. Че­рез рідкі гілки синіло чис­те яс­не вес­ня­не не­бо. Світ сон­ця лив­ся че­рез білий цвіт аб­ри­косів, і по синьому небі, як по шов­ковій синій тканці, ніби бу­ли роз­ки­дані білі, об­си­пані цвітом гілки, білі бу­ке­ти, білі віноч­ки. В повітрі пах­ло вес­ною. Теп­лий вітрець бу­див нер­ви, бу­див жи­вот­тя. Бруньки на во­лоських горіхах вже на­буб­нявіли й роз­ли­ва­ли нар­ко­тич­ний аро­мат. Брость на ку­щах вже зе­леніла.

Надя гля­ну­ла вго­ру на си­не не­бо, ніби зат­ка­не біли­ми взірця­ми. І си­не не­бо, і заквітча­ний білим цвітом са­док - усе ди­ха­ло ду­хом вес­ни, во­ру­ши­ло нер­ви, три­во­жи­ло сер­це. На­дя й са­ма нез­чу­лась, як зга­да­ла Се­лаб­ро­са, йо­го пишні очі, чер­воні ус­та, зга­да­ла лю­бов до йо­го, що на­ро­ди­ла­ся в та­кий са­мий вес­ня­ний час, при та­ко­му са­мо­му нар­ко­тич­но­му повіванні вес­ни.

«Нащо я три­во­жу свою