Читати книгу - "Нарис історії України. Том 1, Дмитро Іванович Дорошенко"

шляхтичам. Такі шляхтичі, ставши єпіскопами виключно задля матеріяльних користей, здебільшого зовсім не переймалися церковно-релігійними інтересами, зберігали свої світські звичаї, їздили на полювання, уряджали гучні бенькети, робили наїзди на своїх сусідів, світських і духовних, стаючи на чолі узброєних відділів, чинили усякі насильства й кровопролиття, провадили часом дуже розпустне життя. З цього погляду особливо вславився луцький єпіскоп Іона Борзобагатий. Діставши єпіскопство, він довгий час не хотів висвячуватися, і митрополит ледве його присилував до того. Спочатку він мав грамоту на єпіскопство Володимирське, але мусив витримати за його справжню війну з облогами, штурмами, гарматами, з другим претендентом. Цю війну він одначе програв і мусів вдовольнитися єпіскопством луцьким. Тоді він ґвалтом (оружною рукою) захопив багату Жидичинську архімандрію. Але його самого на другий рік вибив звідти також збройною силою луцький староста. Церковні маєтності й скарби Іона Борзобагатий роздавав своїм дітям і родичам. Він запечатував церкви й не дозволяв правити в них служби Божої, доки йому не заплачено окупу. Та не ліпший був і його наступник, відомий пізніше діяч унії Кирило Терлецький: він судився за убивство, за насильства над жінками й за розбій. Та все це минало йому безкарно. Супральського архимандрита Тимофія Злобу патріярх царьгородський Єремія, що приїхав на Русь в 1589 р., скинув з його уряду за убивство. Неморальність владик була притчею во язиціх. Сам митрополит київський Онисифор Дівочка був двоєженець, і його патріярх також усунув з катедри. Розуміється, такі пастирі православної церкви тільки дискредитували її в очах своїх і чужих, а їх діяльність давала ворогам православія дуже вдячний матеріял для виступів проти нього.

Окрім права «подавання», що торкалося церковних верхів, не малу шкоду для православної церкви приносив ще й так званий «патронат» світських людей над церквами й монастирями, що по суті був тим самим «подаванням» у відносинах до ігуменів менших монастирів і до священиків. Право патронату не було нормоване якимсь законом, воно розвинулось шляхом звичаю: деякі дослідники виводять його з старого «ктиторства», занесеного на Русь з Візантії, себто з права фундаторів і покровителів храмів і монастирів опікуватись ними і доглядати за їх матеріяльним забезпеченням. Але ця опіка на Білорусі й на Україні за литовських часів розвинулась так широко, що патрони — пани й шляхтичі — стали дивитись на церкви й монастирі, які знаходились в їх маєтностях, як на свою власність. Вони сами призначали або скидали священиків без відома єпіскопів, розпоряджалися церковними маєтками, користувалися з їхніх доходів. Так само й особи урядові, — воєводи, намісники, старости засвоювали собі патронат над церквами й монастирями в межах своєї округи й так само розпоряджалися духовними посадами й маєтками, як і патрони приватні. Це все вело до великих зловживань. Деякі патрони умисне довго не «подавали» новому ігуменові чи священикові церковних маєтків, щоб самим побирати з них доходи для себе. Інші просто присвоювали собі церковні маєтки, скасовуючи, наприклад, монастирі, що були під їх патронатом.

Право патронату зробилося спадковим і передавалося по заповіту. В особливо незручне становище попадали церкви й монастирі, коли їх патронами ставали люде, що відпали від православія й переходили в католицизм, або в якусь протестанську секту. В таких випадках патронат замість опіки обертався в переслідування й зневажання православних священиків і мирян, які перебували під зверхністю такого патрона. І таких патронів-чужовірців ставало протягом XVI віку все більше та більше. Становище нижчого духовенства, особливо сільських священиків, робилося дуже тяжким. Це вело до того, що мало хто з людей порядних охотився на священицький сан, і сучасники гірко нарікали, що в православні священики іде саме «людське сміття», голодне й невчене, та що священика скоріше можна зустріти в коршмі, ніж у церкві.

Сама перебуваючи в стані великого розстрою, дезорганізації й занепаду, православна церква не могла виконувати як слід завдання, яке випало на її долю, з утратою українським народом власної державности: піддержувати стару духовну традицію, піддержувати рідну освіту й письменство й тим зберігати свою народність. «Руська віра» була синонімом руської народности супроти католицької польщизни, і їй судилося волею-неволею служити національним прапором для народньої маси.

Польське громадянство в XVI столітті саме переживало добу значного культурного підйому. Ще й раніше, в XV столітті, існували в нього певні культурні звязки з заходом так само, як і у громадянства литовської держави. І з Польщі, і з Литви їздили молоді люде для науки до західньо-європейських університетів. Гуманізм і ранні реформаційні течії, наприклад, гуситство доходили однаково до Польщі, Білоруси й України. Новіші досліди (Грушевського, Яковлева, Огієнка та інших) показали, наприклад, що впливи чеських правових понять і гуситського руху далеко глибше відбилися в українському культурному житті XV-XVI віків, ніж ми досі уявляли. Але в порівнянні з польським громадянством українське було більш інертне й консервативне, й довгий час усі оті культурні зносини з заходом менше полишали серед нього свого впливу, ніж у поляків. В першій половині XVI віку італійський ренесанс знаходить собі все більше поширення в Польщі через вплив італійського оточення королеви Бони, з роду Сфорци; не тільки діти магнатів, але й звичайні шляхтичі їздять вчитись до італійських університетів. Одночасно з італійським шириться в Польщі вплив і німецьких гуманістів, а за ними й німецьких реформаторів, чому сприяло значне число німців в північно-західніх областях Польщі. Все це викликає живий умовий рух, веде до оживлення, властиво до створення національної польської літератури (до поч. XVI століття в польському письменстві уживалася майже виключно мова латинська) і XVI століття в діях польської літератури звуть її золотим віком. Протестантизм, гніздом якого служила головно Прусія, — васал Польщі після секуляризації Тевтонського рицарського ордена в 1525 році, — робить в половині XVI віку такі успіхи в Польщі, що, здавалося, католицизмові вже приходив кінець. Давніші заборони проти реформаційних течій (наприклад, так зв. Велюнський едикт 1424 р. проти гуситства) давно вже стали мертвою буквою. В той же час XVI століття було добою, коли шляхта здобувала собі широку політичну свободу, й добою розцвіту парламентарного життя. Все це робило вражіння на маси української шляхти й українських панів, особливо, коли вони після Люблинської унії увійшли в тісний контакт з польським політичним і культурним життям, стали спільно засідати на соймах, в судових трибуналах, дістали доступ до сенаторських та інших високих становищ у польській державі. Навіть протестантський рух, який був дуже поширився серед польської шляхти в половині XVI віку і який знайшов свій відгук і на Україні, приходячи до нас в польській чи польсько-німецькій формі, приводив остаточно до