Читати книгу - "(не) Покірне Щастя, Джулія Рейвен"

Розділ 23.2.

Протяжний гучний дзвінок у двері, і Саша підірвалася на ліжку. Сонним поглядом вона пройшлася кімнатною темрявою і не з першої спроби побачила чоловічий силует у місячному світлі навпроти. Злякано підтягнулася до металевого узголів'я ліжка і завмерла, сподіваючись, що її не помітять.

— Не бійся, солоденька, це я, — знайомий хрипкий баритон змусив видати тихий приглушений стогін полегшення.

Борис, слава Богу, це він, а не жорстокий серійний убивця з місцевого кримінального звіту. Хоча, хто знає, хто з них небезпечніший для дівчини? Серйозні стосунки лякають її не менше, ніж неврівноважений маніяк із різними видами холодної зброї.

— Що ти тут робиш? — прошепотіла руда красуня, абсолютно не впізнаючи свій голос. — Ми ж про все поговорили...

— А я не говорити прийшов, — перервавши її, багатозначно усміхнувся чоловік. Олександра не встигла моргнути й оком, як величезна чорна тінь нависла над нею, змушуючи сильніше втиснутися спиною в холодний метал. — Ми можемо провести час цікавіше... Без зайвих балачок... — ледь чутний шепіт відлунням пройшовся спальнею, викликаючи в дівчини недоречне бажання. Немов вона прийняла перед сном заборонений збуджувальний засіб і зараз отримує плоди його дії.

— Борисе, не знаю, що ти задумав... — суворо попередила руда бестія, але її тихий писк обурення потонув під натиском чоловічих губ. Коханець по-господарськи проштовхнув язик їй до рота, і Олександра інстинктивно вчепилася тонкими пальчиками за його оголені плечі. І коли він тільки встиг роздягнутися?

Борис жадібно цілував, чоловічі руки хаотично досліджували її тіло, не дозволяючи відсторонитися, і Саша лише безпомічно тонула під натиском нехитрих ласк. Безпорадно, бо, попри гучні заклики розуму, вона сама бажала продовження. Кожним сантиметром шкіри, кожною клітинкою тіла... Бажала, щоб він продовжував брати її напором, ігнорував дурні звинувачення і цілував сильніше. Бажала плавитися під гарячими долонями чоловіка, відчувати їх якомога частіше, позбутися непотрібної атласної піжами. Немов дівоче тіло оголосило господині бойкот і зрадницьки перейшло на бік її улюбленого ворога, тремтячи від його настирливих упевнених рухів.

— Мені так мало тебе, солоденька, так мало...

Борис не зупинявся, ніби почув німі заклики рудої коханки.

Зчитував її танець рук і ніг, акуратно прибирав останній бастіон неприступної фортеці — мереживні танга, щоб безперешкодно дістатися до чутливої плоті, що тонула у великій кількості вологи. Без права передумати або малодушно дати задній хід. Не цього разу точно.

Пристрасні дикі поцілунки, глухі стогони, переривчасте дихання. Усе змішалося.

— Відьмо, приворожила ти мене... — полоснув по обличчю гарячим повітрям, — ніколи тебе не відпущу, - хриплу обіцянку просто в губи й чоловічі руки зникли з тіла коханки, мимоволі викликаючи в тієї схлип розчарування. Але лише на секунду, і лише для того, щоб покласти її на подушки і грубо підхопити стегна. Без непотрібного дозволу займаючи зручне місце між стрункими ніжками.

— Сашенька, — просто ім'я, воно змушувало вібрувати його грудну клітку. Змушувало ігнорувати гордість і знову, не розбираючи дороги, бігти до неї. До неї, найбажанішої і найулюбленішої жінки у світі. Змушувало кидати всі справи й насолоджуватися такою приємною близькістю. — Тільки моя, — немов божевільний повторював коханець, раз по раз покриваючи її тіло гарячими поцілунками. Поцілунками-мітками, які сповіщали, що руда бунтівниця належить йому. Повністю й беззастережно.

Олександра не відповідала. Відкривши рота, вона судомно дихала і намагалася думати про щось нейтральне. Дихання збилося настільки, що дівчина майже задихалася. Чоловік болісно повільно проклав вологу доріжку з поцілунків від шиї, акуратних півкуль і до плоского животика, викликаючи новий гучний стогін у рудої красуні, коли його губи торкнулися гарячої плоті. Плоті, яка мліла від бажання. Яка горіла вогнем, і тільки Борис міг безтурботно і солодко погасити його.

— О так! — вибухаючи на тисячі дрібних частинок, закричала дівчина, тим самим розбудивши себе, мимоволі витягнувши з такого приємного забуття.

— Господи, це був сон, — розгублено пробурмотіла Шура, обвівши поглядом темні обриси меблів. — Усього лише сон.

Намагаючись вирівняти збите дихання, вона впала назад на ліжко. Пройшлася долонями по холодному атласу, немов переконуючись, що точно одна і Бориса намалювала її свідомість.

— Залиш мене в спокої, — попросила дівчина, відчувши легке розчарування, що нікого немає поруч. — Я й так не можу тебе забути.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍