Читати книгу - "Шлюбна ніч, Каміла Дані"

-11-

ЄВА

Розплющую очі й дивлюся на здоровенне вікно. Промені сонця густо висвітлюють кімнату, і чітко чується щебет птахів. Весна, гарна пора року. Вся природа пробуджується від зимової сплячки. Дерева набувають світло-зеленого кольору, тваринки нарешті можуть відігрітися після тривалої й холодної зими ... 

Так, що за думки? Мені треба думати, як вибратися з цієї ситуації, а я про пташок. Може, дійсно спробувати втекти? Чорт, Шогіл має рацію: можуть знайти, і тоді буде ще гірше. Гаразд, хоче він два дні, нехай так і буде. Якщо не впорається — буду тоді діяти я.

Потягуюся на ліжку і з усмішкою на вустах ховаю обличчя в подушку. Давно я так добре не спала, навіть не знаю, котра година. В обіймах цього чоловіка втратила рахунок часу — занадто приємно спати біля такого гарячого тіла. Розмірене дихання над вухом заколисувало, а рука, яка обійняла мене, додавала спокою.

У голові спливає зізнання Яромира. Він кохає мене! Серце тріпоче від цих думок і приємне тепло розтікається по всьому тілу. Кохає... давно. І готовий бути зі мною до кінця життя. Але це просто слова. Одна сторона мене радіє, адже я більше не можу заперечувати свого потягу до чоловіка, але інша — боїться. І що робити — не знаю. Можливо, бабуся Яромира має рацію, і він не вміє правильно висловлювати своє кохання?! Ні, навіть думати про це не хочу!

Підіймаю голову, розплющую одне око і вдивляюся на циферки на годиннику. Боже! Дванадцята година! Жах. Швидко підриваюся з ліжка і біжу в душ.

Після водних процедур одягаю спортивний костюм і дивлюся на телефон. Жодного пропущеного. Це означає, що в ресторані все добре. У зв'язку з останніми подіями я зовсім роботу закинула. Добре, хоч Микола погодився мені доповідати про все, адже Наталці я останнім часом не дуже довіряю. Занадто вона свого язика розв'язала, та й про конверт з фото я думала. І мені здається, що вона теж причетна до цієї історії. 

Злість підіймається клубком до горла, і я, прикривши очі, намагаюся опанувати себе. Страшно за своє життя, але за життя сина просто нестерпно боюся, та й Шогіл ...

Відганяю від себе думки й крокую з кімнати геть. Не поспішаючи, проходжу світлий коридор і знову усміхаюся. Дивно, але в стінах цього замку я почуваюся в безпеці. Чи відчуваю це з іншої причини?! Не знаю, поки не можу розібратися в собі. Чи просто боюся?!

Біля входу в їдальню завмираю, адже мої чоловіки... ні, ні, мій син і Шогіл, сидять за столом і про щось мило розмовляють.

— Тату, але ж ти замовиш за мене слівце? — цікавиться мій син і починає старанно жувати їжу. І скільки разів говорила, щоб не розмовляв під час їжі! Але найбільше цікавить, про що розмова.

— Не хвилюйся, мама не буде сваритися. Ти ж знаєш, що вона найкраща у світі, — відповідає Яромир і гладить рукою волосся сина. Від його слів мої ноги починають підкошуватися, серце знову прискорило свій ритм, а душа піднялася до небес. Здається, я вже пропала!

Роблю крок назад і притуляюся спиною до холодної стіни, відкидаючи голову назад. Прикривши очі, починаю думати про те, що він зі мною зробив і... ненависті немає. Він її просто знищив своєю турботою, словами й вчинками. Він мав рацію: спочатку він отримав моє тіло, а тепер і серце. І якщо піде такими темпами й далі, то скоро моя душа буде в його кишені. “Треба дати нам шанс”, — пролітає в голові, але спочатку він мені повинен розповісти все, з самого початку, хочу знати всі подробиці тієї ночі. І чому він так зі мною вчинив.

— Доброго ранку, чи дня, — вітаюся з хлопчиками, увійшовши на кухню після глибокого вдиху. Одягнувши на обличчя робочу маску, намагаюся поводитися як завжди.

— Привіт, мамусю, як спалося? — радісним голосом щебече синочок. Щось він підозрілий, сподіваюсь, не накоїв чогось.

— Дякую, добре. А ти як тут? Прижився? — сідаю за стіл. Примружую очі й сканую реакцію дитини.

— Так, все супер, але... — синочок затинається і зворушливим поглядом дивиться на батька.

— Єво, Тимур хоче тобі сказати щось важливе, — обійнявши сина за плечі, пояснює Яромир. Я дивлюся на них, і мені хочеться плакати від щастя. Немає тієї відрази, що я відчувала при першій нашій вечері. Тепер я рада, що в житті мого сина з'явився батько. Щиро!

— Мені бабуся подарувала маленьке цуценя, але якщо ти проти, то я залишу його тут, — опустивши очі на коліна, вимовляє син. Смикає пальчики й важко зітхає.

— Ну, якщо подарувала, тоді обов'язково заберемо, — тільки куди? Ось в чому питання. — Але ти повинен доглядати за ним сам. Його треба годувати, мити, вигулювати та виховувати. Пам'ятай, ми відповідаємо за тих, кого приручили! — говорю, а моє сонечко з кожним словом все більше оживає. В очах стільки щастя, що не передати словами.

— Дякую, матусю, ти найкраща. І ти, татку — найкращий, — Тимур підривається зі стільця і ​​біжить до мене. Цілує в щоку й обертається до тата. Обіймає і цілує Шогола, потім сідає за стіл.

Через годину приходить стиліст, якого запросила господиня будинку для мене. Дуже приємна її турбота. А коли я бачу довгу чорну сукню з відкритою спиною і такого ж кольору туфлі, мало не плачу. Я раптом згадала, як моя мама збирала мене на випускний у школу, а наступного дня померла.

— Гарно дякую, — шепочу та обіймаю стару жінку. Альбіна, так вона попросила мене її називати, обіймає у відповідь і ніжно погладжує волосся.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍