Читати книгу - "Прихисток твоєї помсти, Розалія Лоренс"

Розділ 20

Скрізь лобове скло виднівся набундючений Артур. Ми знову запізнилися. На трошки більше, ніж зазвичай.

Машина зупинилась, і я поквапилася, відстібнути пасок. Вже хотіла потягнутися до ручки дверей, як Микита ривком притягнув до себе, фіксуючи руку на потилиці.

Здивований вдих перервав пристрасний поцілунок. Його язик провів по моїй губі, прорвавшись у середину. Застогнавши, міцно вхопилася в біцепс, покритий сорочкою. Переплітаючи язики, смакували одне одного, як уперше. Вони, наче, боролися одне з одним. Гостре бажання змусило зупинити час та забути про універ.

Несподіваний стук у вікно змусив здригнутися, виринувши з цих почуттів. Микити відсторонився, судомно дихаючи. Облизавши губи, почула його новий стогін.

— Ти робиш мене…

— Божевільним?

— Хворим. Хворим тобою.

У серці розлилося тепло. Уста вкрила усмішка, і давши волю бажанню, притягнулася до Микити в поцілунку, глибокому і швидкому. Відсторонившись швиденько, відчинила двері й вибігла, поки не було пізно. Здавалося, почула ричання. Повернувшись, усміхнулася хтивому погляду, помахавши пальчиками. Микита проводив поглядом. Відчувалося, як уперше та в сто разів яскравіше.

Зустрівшись із роздратованим поглядом, п’яно усміхнулася. Артур застогнав і, не промовивши ні слова, поспішив у бік університету. Пританцьовуючи, поспішила за ним. Так минуло сто метрів, як Артур озирнувся.

— Ти під чимось?

— Ні, — здивовано похитала головою, не в силі припинити усміхатися.

— Дай Боже мені терпіння!

Я хіхікнула, спостерігаючи за ним. Нічого не могла із собою поробити. Ця радість і закоханість просто виривалася з мене, променями радіації.

— Хтось подумає, що ти збожеволіла.

— Ймовірніше захворіла, — знизила плечима.

— На голову?

— На серце.

І лікування цьому немає та шукати не хочу.

Всю дорогу ми пройшли мовчки, якщо не рахуючи тихого буркотіння Артура. В останню мить забігли до аудиторії. Звично знайшла очима Ангеліну, підбігла та плюхнулася на стілець.

— Я і не сумнівалася, — вона подивилася на наручні годинник. — Рівно за п’ятнадцять секунд до дзвінка.

— Я сама пунктуальність, — розкрила сумку, витягаючи записник.

— А ще дуже скромна.

Я усміхнулася і продзвенів дзвінок. До аудиторії зайшла строга викладачка, і навіть це не зіпсувало мені настрій.

Упродовж усієї лекції я усміхалася, і коли викладач зробила мені зауваження, що я її не слухаю, не злякалася, а переказала останні її слова. Вона насупилася і продовжила проводити лекцію, не звертаючи на мою фізіономію уваги. Та Ангеліна все кидала на мене спантеличені й здивовані погляди.

Вона, навіть, не пробувала спитати, чому я усміхаюся. Адже потрапити в немилість викладача, ім’я якої ми так і не запам’ятали, було рівно смертною карою.

Продзвенів дзвінок, швидко записали домашнє, й Ангеліну прорвало.

— А ну, хутчіше викладай, чого ти всю пару засліпила всіх нас божевільною усмішкою? — різко вимагала Ангеліна.

— Хворою, — промовив підходячи до нас Артуром, який уже був готовий до наступної пари.

Піднявши сумку, я пішла до виходу. Ангеліна відразу наздогнала мене, вхопившись за мою руку.

— О ні! Ти від мене не втечеш. Я чекаю пояснень. В усіх деталях.

— Нема чого розповідати. Просто гарний настрій.

— Коли перша пара в… Неї.

— Оксана Вікторівна. Запам’ятайте, нарешті, — сказав Артур.

— Не важливо, — відмахнулася.

Усміхнувшись, я подивилася в телефон.

«Вже сумую»

«Хочу тебе побачити» — відповіла.

«Твої бажання закон»

Та, на жаль, це не так. Сьогодні в нього немає пари з нами. Але він же куратор. То все, можливо.

— Ну знову! — вирвала мене з думок Ангеліна. Подивившись на подругу, вимкнула телефон.

— Що знову?

— Ти зустрічаєшся, — ствердила вона. — І як давно? Хто? Чому я не знаю? Почекай, я його знаю?

Почувся сміх Артура. Я трохи занервувала та на цьому все.

— Ні, — весело відповіла.

Я не зустрічаюся. Я заміжня! Ледве стримала смішок.

— Не вірю. Так посміхаються тільки закохані ду… дівчата, — запнулася на останньому слові, ніби хотіла зовсім по-іншому назвати закоханих дівчат.

— Ну, я просто так посміхаюся.

— Ти мене так просто не проведеш!

— І не збиралася, — протягнула, заходячи в аудиторію.

Зайняла першу парту, від чого в Ангеліни не буде змоги поставити сто питань за лекцію. Вона пробувала вмовити мене пересісти назад та я не повелася на це. Зітхнувши, вона сіла поряд.

— Ти ж розумієш, що ця пара не завадить мені потім домогтися відповідей.

— Мг.

Пролунав дзвінок, змусивши Ангеліну хмуро відвернутися. Двері відчинилися. Й обернувшись у їх сторону, серце завмерло. Пульс барабанив у вухах.

Микита входив до аудиторії в ідеальному вигладженому костюмі та з папкою в руках. Його очі одразу знайшли мене. В очах з’явилася така іскра, що зводила мене з розуму.

— Добрий день. Сьогодні я замінюю Василя Сергійовича, — відповів на здивований гуркіт студентів, зупинившись біля столу. — Староста хтось відсутній?

— Так, … — Ангеліна перелічила усіх відсутніх.

— Гаразд. Після пари скажіть причини. Тож сьогоднішня тема…

Не зводила з нього очей, спостерігаючи за кожним рухом. Часом посміхалася, ховаючи очі в конспекті, який був наполовину пустий. Здається, на цій парі я не спроможна навчатися.

Кинувши черговий погляд, зіткнулася з його очима. Він диктував та посміхався очима, стежачи за кожним моїм рухом. Пошепки прошепотівши мені «пиши», усміхнувся. Почервонівши, взялася за ручку.

— Хрінь вашу, — голосно прошепотіла Ангеліна.

Глянувши на неї, як і вся група разом із Микитою, підняла брови. Вона дивилася на мене шаленими очима. Рот був відкритий, а в зошиті була крива лінія від пасти.

— Крачківська, — хмуро промовив Микита. Ангеліна відвела такий же шалений погляд на Микиту. — Щось сталося?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍