Читати книгу - "1793"

140
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 69 70 71 ... 91
Перейти на сторінку:
привабливий, а й порядний, розумний, чесний, не позбавлений юнацького запалу. Чоловік, якого ми уявляємо, запрошує офіцера до себе додому, вони швидко стають друзями. Знайомить офіцера зі своєю дружиною — печаль від усвідомлення неминучої розлуки з чоловіком додала її красі якоїсь незбагненної витонченості. Наш герой помітив, що його дружина сподобалася офіцерові. Усе частіше вони проводять час разом, чоловік раз у раз знаходить якісь приводи, щоб залишити їх самих. Знадобилося багато часу й праці, але поступово в них обох з’являється взаємне почуття. І цей чоловік у свої останні дні уявляє, як його дружина і його друг витиратимуть одне одному сльози після його смерті, а потім разом підуть у спільне життя. У шлюб. З дитям…

Вінґе заплющив очі й допив з келиха вино, закинувши голову, поперхнувся і закашлявся. Кардель ошелешено подивився на нього:

— Це ти таке зробив? Ти звихнувся?

— Так, зробив. І не бачив причин, чому мені це могло не вдатися.

— Окрім того, що люди — не цифри в протоколі й не камінці на рахівниці.

— Але все мало вийти саме так. Якби тільки своїм кашлем я не заглушив їхніх стогонів і вчасно почув… Якби не відчинив дверей… Усе вийшло б саме так, як я запланував. Але є різниця між тим, що ти плануєш, і тим, що бачиш. Того ж вечора я зібрав речі й переїхав до Роселіуса.

— А дитя… Батько ти чи офіцер?

— Не знаю.

Надворі повз вікно проходили тіні перехожих. Відхилялися назад на слизькому схилі й розставляли руки, щоб утримати рівновагу. Служниця необережно кинула поліно в камін, і на підлогу випало кілька великих жарин. Кардель спритно підскочив і затоптав їх своїми великими черевиками.

— Чорт, дівко, обережніше! Тут і однієї іскри достатньо, щоб усе згоріло до дідька!

Вінґе навіть не поворухнувся. Кардель занепокоєно глянув на нього, знову сів на своє місце.

— І принеси нам ще чогось міцного, бо помру від спраги. Тут не тільки підлога суха як порох.

Сидять, п’ють. Минають години. Зала «Золотого сонця» наповнюється і порожніє. Люди з морозу завалюються у корчму, випивають кілька склянок, гріються, горлають щось і регочуть. В окремій кімнаті грають у карти, гроші переходять з рук у руки під акомпанемент дзвенькання і лайки. Власник трактиру Улоф Мюра, згорблений старигань, ніби вирізаний з дубового коріння, час від часу на них поглядає, але поки що не чіпає — ще не північ.

— І що тепер, Жане-Мішелю?

Вінґе ледве рухає язиком. Кардель відчуває, що підлога під ногами гойдається, мов корабельна палуба. Схвильовано окинув поглядом стіни, щоб пересвідчитися: це таки вікна, а не отвори для гармат, а за вікнами справді місто, а не хвилі Свенсксунду.

— Тепер… Тепер ми п’ємо наш блідий напій смерті… І опиняємося там, де були на самому початку. Такі ж розумні, як і раніше, але не такі тверезі… Мюро! Принеси нам ще два снапси, перш ніж викинеш нас надвір!

Підняли склянки.

— За ходіння по колу!

— Будьмо, Сесіле Вінґе. Може, моя ідея виявилася не такою геніальною, як здавалася мені спочатку, але цього й можна було очікувати — хіба може така дупа, як я, придумати щось добре? Що? Що сталося? Ти зблід! Тобі зле?

Вінґе пильно дивиться в одну точку перед собою — тверезий, ніби й не пив цілий вечір.

— Стривай, стривай…

Чорні зіниці перескакують з однієї невидимої для Карделя речі на іншу. Потім погляд фокусується на червоному переляканому обличчі Мікеля.

— Дупа.

— Що?!

— Дупа. Я знаю, хто наш Карл Юган! Ходімо!

6.

Поплелися крізь заметіль темними слизькими вулицями між заметами. Холодно не було — снапс грів усередині. На вулицях майже ніде не запалили ліхтарів — ліхтарники були певні, що міська варта в таку погоду не попреться перевіряти. Кардель здоровою рукою притримував комір, щоб не забивався сніг, і намагався не відставати від Вінґе. Худу постать майже не видно крізь завірюху, зате добре чути — навіть вітер не заглушав гучного кашлю. Хотів було попросити друга йти повільніше чи стати перепочити, але Вінґе ще спробуй наздогнати! Біля них вітер проніс чорний каптур, зірваний з чиєїсь голови.

На Слоттсбакені Вінґе намацав ручку дверей будинку Індебету — замкнено. Кардель щосили загрюкав у двері, і через кілька хвилин вийшов заспаний черговий. Побачивши Сесіла Вінґе, гучно вилаявся, а потім зразу перепросив:

— Прошу вибачення. Не те щоб я хотів побачити пана Вінґе в труні… Просто коли ви тут з’явилися, я зрозумів, що маю розмову до секретаря Блума…

Двері за собою їм вдалося зачинити лише спільними зусиллями. Вінґе підніс перстень і показав Карделю на герб колишнього поліцмейстера Нільса Генріка Ашана Лільєнспарре, досі намальований на стіні над сходами.

— Бачиш? Дупин герб!

Кардель примружився, намагаючись зосередитися і порівняти малюнок на персні з багато оформленим гербом на стіні.

— Вони справді дуже схожі, але ж не однакові.

— Саме так. І це має сенс. Якщо я дійшов правильних висновків, Карл Юган часто стояв на цьому місці й дивися на цей герб. Ось що я скажу: герб Карла Югана надто подібний до герба нашого колишнього начальника Дупи. Це не може бути випадковістю. Ми знаємо, що Карл Юган свій герб вигадав сам. А за зразок він узяв герб Лільєспарре.

— І що? Герб — це ж не якась державна таємниця, от же — просто висить над сходами.

— Так. І ні. Перш ніж поліцейське управління переїхало сюди, герб висів над сходами в будівлі на Треґорсґатан. Але ні до цих сходів, ні до них не може просто так потрапити будь-хто. Злочинці, яких тут проводили в один чи другий бік, навряд чи мали бажання і можливість докладно вивчати герб поліцмейстера. Але в поліції Карл Юган не працював, це точно — я знаю всіх поліцейських, діловодів і інспекторів на ім’я і в обличчя. Жоден не мав такої розкішної золотої шевелюри, і ніхто з них не зник за нез’ясованих обставин. Але Лільєнспарре мав у підпорядкуванні ще одну групу чи навіть армію — шпигунів-інформаторів, які вистежували противників короля.

— Не дуже йому це допомогло…

— Кажуть, коли людина намагається уникнути своєї долі, то вибирає саме той шлях, де доля її чекає. Король Ґустав — не виняток. Але в кожному разі тих інформаторів було багато, і серед них траплялися люди з амбіціями, але без жодних перспектив на іншій ниві. Прекрасне місце для таких, як наш Карл Юган. Ці шукачі щастя рідко бачили його зблизька, тому могли його ідеалізувати. Це ті, хто з ним постійно стикався, вигадали йому прізвисько Дупа. І от ці молодики мало не щодня бігали сюди зі своїми доносами, дратували

1 ... 69 70 71 ... 91
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «1793», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "1793"