Читати книгу - "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"

Тож напередодні Меллорін приготувала гарячий сидр та солодкі булочки. Я запросила Франческу Вікс із сусіднього будинку, і вона принесла хурму зі свого дерева на задньому дворі.

— Я читала, що існує така перська традиція — смакувати їх в день сонцевороту, — сказала Франческа.

— Мій батько не надто дотримувався традицій, — сказала я. — Але він любив хурму.

Коли дім сповнився запахами гвоздики та печеного хліба, ми втрьох їли та пили за кінець зими.

Меллорін запалила свічки по всьому будинку й вимкнула світло, щоб ми могли відчути трохи більше темряви цієї найтемнішої ночі. Ми по черзі читали вірші про зиму — «Найкоротший день» Сьюзен Купер, «Пізнати темряву» Венделла Беррі, «Зачарована» Емілі Бронте. При світлі свічок і під звуки наших голосів у тихому домі світ здавався набагато старішим. Слова робили ніч глибшою, сидр теплішим, а повітря надворі холоднішим.

Це не була магія, але це були чари.

Коли з віршами, а потім і з древньою темрявою при свічках було покінчено, Франческа побажала нам спокійної ночі й пішла додому вкладати своїх собак спати. Меллорін вибачилася й пішла телефонувати батькам. А я пішла нагору й усілася в батьковій спальні.

Я тримала в руках чашку з сидром, до мене долинав лагідний тон голосу Меллорін, яка розмовляла зі своїми батьками, а тоді у моїй голові зринув крижаний спогад про те, як ми з Ґрейс та Керрі мчали вниз по схилу пагорба — і світ починав здаватися приязнішим до мене. Я могла сидіти в мерехтливій темряві без батька й не відчувати всепоглинаючої люті.

Яскравий, солодкувато-пряний післясмак хурми сяяв усередині мене. Чи, може, це був спогад, що до пори до часу чаївся в моїх кістках та крові, спогад з іншого, ще гірканського життя? Чи, може, якісь спогади просто існують собі незалежно: «Дівчинка їсть хурму в найтемнішу ніч року».

Можливо, востаннє заварювався чай у самоварі. Можливо, якась сім’я тулилася біля вогнища. Можливо, місяць сходив над Дамавандом. Можливо, зірки відбивались у водах Каспію.

Усі ці місця та спогади здавалися дуже далекими, проте я відчувала тепер зв’язок з ними — з людьми, що жили вгору й униз уздовж усього гірканського родоводу.

Це твоя культура, Маржан.

Я не знала, ким я повинна бути. Ким були мої предки. Вони були для мене вигадкою — примарними людьми без імен, без облич, що жили у краях, яких я ніколи не бачила.

Але смак хурми повсюди однаковий.

На другий день після Нового року зателефонувала Джейн Ґласс.

— Аукціон сьогодні, — сказала вона.

Її голос звучав трохи схвильовано.

— Я була б вдячна за завчасне попередження, — сказала я.

Джейн на це нічого не відповіла, але мені здалося, що вона також хотіла б цього.

Водій зі страшними татуюваннями приїхав забрати мене з офісу. Я думала про застереження Гораціо, але хотіла побачити все це на власні очі. Тим паче, що я мала кілька запитань до Джейн, чи до того, хто мене вислухає. На обличчі водія прослизнула майже непомітна посмішка, коли він протягнув мені мішок, аби я натягнула його на голову.

— І це ще необхідно робити? — запитала я.

Він знизав плечима й нічого не промовив. Я наділа мішок на голову.

Якийсь час ми їхали. Водій мовчав, а я не мала великого бажання розмовляти з мішком на голові. Нарешті автівка зупинилася, і двері відчинилися. Я відчула сонячне світло й почула спів пташок. Я ступила на тверду землю, і водій зняв з мене мішок.

Я стояла у кінці вузької, безлюдної дороги, що трохи віддалік звивалася довкола пагорбів, укритих сухою травою й чагарником. Попереду, на ґрунтовій просіці біля вузлуватого стовбура запилюженого дуба, стояв фургон із вініловим сайдингом і матовими вікнами — такий собі непримітний промисловий трейлер, який можна побачити на будівельних майданчиках. Вініл вицвів і подекуди потріскав. Глибока вм’ятина не вирівняна. Одне з вікон чи то випало, чи було розбите, а натомість красувався шматок фанери. Поруч навскоси були припарковані кілька різних машин. Жодна з них нічим не виділялась, і жодна не мала номерних знаків. Окрім мого водія, не було видно нікого, як і нічого не було чути, крім звичних звуків природи.

— Туди? — запитала я.

Водій кивнув головою, але не поворухнувся.

— Ви йдете? — знову запитала я.

Він похитав головою.

Я зробила крок до трейлера, і в цю ж мить двері фургона змістилися з рами на декілька сантиметрів. Вони якимось дивом не звалилися, продовжуючи похитуватись на хирлявих петлях.

— Агов, — промовила я.

Мій голос звучав убого серед тих пагорбів. Здавалося, що моє слово занурилось просто в шепітливі трави. Ніхто не відповів.

Моє серце ледь не вискакувало з грудей, але я зберігала спокій. Що б не сталося, нагадувала я собі, я сюди прийшла за відповідями, і так чи інак, я їх отримаю. Глибоко вдихнувши, я пішла по запорошеній і пом’ятій шинами траві до трейлера, а тоді відчинила двері й зайшла всередину.

Усередині трейлер мав дешевий вигляд, був обшарпаний і недоглянутий. На стелі горіли лампи, тьмяно-зелені й надто яскраві. Підлога була гладка, вкрита пластиковою плиткою з брудними швами. Стіни були обшиті штучними панелями «під дерево». Посередині трейлера стояв довгий розкладний стіл, а навколо нього — кілька чорних розкладних стільців.

На дальньому кінці столу стояла Джейн Ґласс, яка жестом руки привітала мене. За столом сидів невисокий чоловік із темно-коричневою шкірою і примруженими очима за круглими окулярами. Поруч із ним була жінка з густим кучерявим волоссям, пофарбованим у незугарний бордовий колір, і надто великою кількістю рум’янцю на блідих щоках. Навпроти сидів ще один чоловік з елегантною борідкою й засмаглим обличчям. Уся трійця була в одязі, що був одночасно і дорогим, і зношеним на вигляд. Усі троє були старшими за мого батька. У центрі столу стояв старовинний з вигляду чайник із тьмяного чорного заліза. Двоє здоровенних чоловіків розташувалися біля дверей, майже затуливши їх, і спостерігали за мною холодними, невиразними очима.

— Присядь, — сказала Джейн.

Один зі здорованів витягнув стілець, і я сіла. Джейн Ґласс розташувалася біля чоловіка з борідкою. Якимось чином вийшло так, що всі вони сиділи по інший бік столу від мене, ніби я щойно прийшла на особливу співбесіду, де наді мною мають добряче поглумитися. Вони всі витріщилися на мене.

— То це і є «Чайна»? — запитала я.

Жінка з кучерявим волоссям пирснула сміхом — холодним, колючим.

— Ненавиджу цю назву, — промовила Джейн. — Тут уже давно немає «Чайної».

— Неможливо, щоб ви всі були родичами, — сказала я.

— Ви трактуєте сім’ю як збіг обставин, — промовив темношкірий чоловік. Його голос був низьким і суворим, кожен склад він наче виліплював з особливою