Читати книгу - "Візерунки долі. Я проти, Аграфена Осіння"

Розділ 27

Дівчина здивовано глянула на мене.

– Як ви дізналися, що я збиралася вас про щось запитати?

– Таліє! Ти знаходишся в палаці людини, яку так довго вважала звіром у людській подобі. Почекала, поки твій батько засне, і попросила незнайомця, якого бачиш вперше, провести тебе до іншої незнайомої людини – до мене. Хоч ми й схожі, як дві краплі води, але зустрілися сьогодні вперше. І ти гадаєш, я повірю, що ти просто потеревенити прийшла?

Талія, вражена моїми висновками, поступово червоніла, доки не стала схожа на помідор.

– Ви сердитеся? – ледь чутно запитала вона. – Я дійсно прийшла, щоб дізнатися дещо, Ваша Величність.

– І чому б мені сердитися? – здивувалася я. – Давай, питай, що тебе турбує?

Дівчина вдихнула і почала:

– Ваша Величність, не подумайте нічого поганого, я просто хотіла переконатися, чи правда, що Кордевідіон Тарлійський насправді шукав вас, а не мене?

– Так, Таліє, це правда.

– А чому ж та людина, що приходила до батька, запевняла, що він шукає саме мене?

– Він і сам цього не знав. Знали лише Дін та Олівія. Крім того, було таємницею і те, що Дін шукає дівчину, передбачену пророчицею. А той, хто приходив до вашого дому, просто хотів налякати твого батька, щоб вигнати вас з дому.

– Навіщо? – здивовано підвела на мене очі дівчина.

– Хороше питання, – задумливо відповіла я, – дуже хороше. А ще одне, не менш цікаве питання – хто ця людина?

Я глянула на Талію, і вона, зрозумівши мій натяк, швидко відповіла.

– Я його не бачила, Ваша Величність. Навіть не дослухала, про що вони говорили, просто втекла звідти.

Дівчина опустила голову, а потім підвела очі й, трохи тремтячим голосом, що видавав її хвилювання, запитала:

– Отже, це правда, що дівчина з пророцтва – це Ви? Ніякої помилки бути не може?

– Абсолютна правда, моя дорога. Ти можеш спокійно жити, як і раніше, попри візит нічного гостя.

– Слава Богу! – з полегшенням видихнула Талія, ніби з її плечей зняли величезну вагу. Навіть стан її став прямішим.

– Таліє, а ти ніколи не мріяла стати королевою? – зацікавлено запитала я.

– Навіть не знаю, Ваша Величність, можливо, і хотіла б. Але точно не в цьому королівстві й не з цим королем. Вибачте за мою відвертість.

– Та нема за що, – я засміялася. Хто, як не я, знає, що Кордевідіон Тарлійський зовсім не подарунок з рожевою стрічкою? – А ти що, й заміж не хочеш?

– Ну чому ж? – її посмішка нарешті освітила обличчя, таке схоже на моє. – Вийти заміж я б не відмовилася, але, як мама каже, у мене дуже високі вимоги. Я хочу, щоб мій чоловік ставився до мене як до рівної, радився зі мною в серйозних питаннях, і поважав мої бажання так само як свої. Щоб ніколи не підвищував на мене голос, не кажучи вже про щось гірше. Щоб я могла довірити йому все, що мене хвилює, і він би вислухав і підтримав без глузування. Щоб не побоявся протистояти сильнішим, якщо потрібно мене захистити. Але такої людини, мабуть, не знайти у всьому світі. Ось так.

Вона завершила свою промову і сумно посміхнулася. А я дивилася на неї, і серце стискалося від жалю. «Дівчинко, дівчинко, як ти помиляєшся, – думала я, дивлячись на Талію. – Така людина існує, і вона навіть краща, ніж ти уявляєш. Але життя її добряче потріпало. Саме тому цей хлопець цінував би таку світлу душу, як у тебе. Але ти права в одному – в цьому світі його немає».

Ми з Талією так чудово провели час, що навіть не помітили, як він пролетів. Я розповіла їй трохи про себе і про той день, який змінив моє життя: до переходу через Браму Світу і після. Коли вона почула, як її сестра намагалася мене попередити й захистити, Талія засоромлено почервоніла.

– Так, Мілка смілива, не те що я, – нервово потираючи пальці, проговорила вона. – Хоча раніше я теж не була такою боягузкою. Після тієї нічної розмови щось зі мною сталося. Я почала лякатися кожної невідомої тіні. Постійно здавалося, що хтось звідти вискочить і затягне мене в підземелля, де я й залишуся.

– І цей хтось – король Тарлійський, своєю неповторною персоною, – додала я замість Талії.

Вона тільки кивнула. Потім ми перейшли на веселіші теми. Вона розповідала про своє життя в Кордії, як її представили до двору в день повноліття, про перший бал, на якому вона була гостею, і ділилася враженнями від нього.

– А ваш король одружений? – поцікавилася я. – Може, він має якісь плани на тебе, якщо запросив на бал?

– Та ні, що ви, Ваша Величність. Які там плани? Просто данина поваги до родини. Та й дружина у нього чарівна, і дві маленькі донечки є.

Раптом, немов блискавка, влетіла Террі й оголосила, що вже час збиратися до вечері.

– Террі, – звернулася я до покоївки, піднімаючись і направляючись до ванної, бо забула вмитися. – Проведи, будь ласка, Талію до її кімнати.

– Його Величність наказав… – почала була надто старанна служниця, але я її зупинила жестом.

– Все зрозуміло, попроси Кевіна, нехай проведе. Він тут? – Террі кивнула і рушила до дверей, запросивши Талію з собою. А я продовжила свій шлях до омріяних водних процедур.

Коли я вийшла з душу, сяючи від свіжості, моя покоївка вже розклала купу одягу на дивані та чекала, щоб цю купу на мене натягнути. Після запеклої суперечки, що ж має вдягти королева на вечерю з королем, я закінчила обговорення коротко:

– Ще одне слово, і моя Королівська Величність піде на вечерю в халаті й шльопанцях, зрозуміла?

– Зрозуміло, пані, – образилася Террі. – Як бажаєте.

– От саме, як я скажу. Я ж королева, чи не так? Я довго чекала моменту, коли зможу сама обирати, що носити, що їсти та куди йти. Вільно гуляти мені король не дозволить. Їсти, що хочу, теж не завжди вийде. Але одягатися я буду за своїм смаком, крім випадків, коли треба дотримуватися певних норм. Ти згодна допомагати мені на таких умовах?

Я запитала і затамувала подих в очікуванні відповіді. Террі мені подобалася, і я не хотіла її змінювати. Але вона про це знати не повинна. Я просто прагнула, щоб суперечки завершилися. Не хочу носити на собі кілограми тканин і коштовностей, якщо є такі чудові сукні, які називають домашніми.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍