Читати книгу - "Зібрання творів"

І спогади знесла,

мов мертву хвилю. І подушка змокла.

Сосна із ночі випливла, як щогла.

І посвітилась болем далина.

І все вона. Округ – одна вона,

лиш феєрично світиться дорога.

Сосна росте із ночі. Долілиць -

подоба янгольського парашута,

неначе мрія, прогріх і покута

у мерехтінні найдорожчих лиць.

Сосна пливе із ночі і росте,

геть забиває дух тобі останній.

Тримайся бо потойбік. Ти – за гранню,

де видиво гойдається святе.

Там – Україна. За межею. Там,

лівіше серця. З горя молодого.

І геть тернами поросла дорога.

А Бог шепоче спрагло: аз воздам!

26.7.

* * *

Коли ти за шелом’янем, коли ти

зайшла за край розлук, за край жалів,

нахвиливши на душу біле літепло

оцих студентських молодечих днів,

котрі в юнацтві пахнуть молоком -

парним, туманним, доєним допіру,

коли ти заховалась за горбом

непам’яти, пускаючись на віру

отих очей, отих монгольськи-зляканих,

сливових, довгуватих, як мигдаль.

Від краю серця – зорана рілля,

від краю – чорна. Висивіла – далі.

Коли ти там, за віхолою пам’яті,

на віддалі голодної жаги

мені вернула дні нерозпочаті,

де стільки сонця, цвіту і юги,

коли ти тут. Бо стільки я прождав,

щоб ти з душі, мов річка, заструміла

і переспраглу душу окропила

цілющим духом геть пожухлих трав

і врун потоптаних, де вперше знагла

збагнув я те, чого не зрозуміть

мені й подосі, те, що ще струмить

отим предовгим, як журба, волоссям.

Коли ти ось – на всі на правіки

зі мною разом. Щоб довіку віку

стражденному ти покорився лику,

там дні твої, і мрії, і гадки.

І де ти ждеш – кого? Кленеш – кого?

Кому оповідаєш, як кигиче

дитя під серцем в тебе? Не накличе

його волання спитого мого,

забутого за віхолою пам’яті,

за кучугурами снігів і літ,

із зашпорами серця. Як розп’яття,

стриміє мій усезнищенний світ.

26.7.

* * *

Так явно світ тобі належать став,

що вражений дарованим багатством

оцього дня, відчув, як святотатство:

блукати лісом, лонами отав

топтати ряст, аби спізнати в горі

наближення своїх гріховних прав.

Рушай вперед! І, добротою хорий,

розтань росою димною між трав.

* * *

Душа ласкава, наче озеро.

І трохи синім віддає.

Тут, поміж Туровим і Мозирем,

тепер призволення моє.

Горить налитий сонцем оболок,

і день до берега припав,

а біля мене білим соболем

тремтить коханої рукав.

Мені була ти голубинею,

що розкрилила два крила,

і мужем, хлопчиком, дитиною

мене до неба піднесла.

26.7.

* * *

Там, де надріччя, біле од пісків,

змаячене дніпровою сагою,

де тільки верболіз, і ніч, і ти,

а більше ні душі. Тримавши вудку,

снував я довгу думу. Передсвіт

ледь мерехтів над пагорбом. Кричало

якесь маленьке немічне пташа

і земснаряд прохоплювався раптом

високим зойком двох своїх сирен,

там я збагнув себе, і світ, і час,

і моторошно стало. По раптовій

одміні мого погляду здалось,

що це не я живу, а хтось, до мене

іще народжений, був уступився

і дух забив, і душу геть обліг,

що, призвичаєний до нього змалку,

я й не пізнав себе, бо ж і не був

самим собою. Мов брати сіамські,

ми живемо із ним – оба мерці.

30.7.

* * *

Налетіли голуби червоні,

позлітались білі голуби

і, обсівши плечі і долоні,

губи виціловують тобі.

Ліпота благого супокою

і відрада світлої душі

поспускали прясла над тобою -

не торкайся їх, не воруши.

Хай лопочуть голубині крила,

хай пороша сонця мерехтить,

бо земля, котра нас породила,

вікувати в святості велить.

Скоро-скоро голуби, як друзі,

донесуть до тебе дух небес,

бризки сонця на вечірнім прузі,

щоб, померши, знову ти воскрес.

Геть обдавши тінню голубою,

хвилею нагірнього тепла,

і пливе земля попід тобою,

без вітрил, керма і без весла.

31.7.

* * *

Затихло, смеркло. А по хаті

птахи літають пелехаті,

птахи літають пелехаті,

осклілу крешуть самоту,

і я вивищуюсь, росту,

але не піддаюся втраті

птахи літають пелехаті,

осклілу крешуть самоту.

Електролампа спить. Пітьма

розсипалася по підлозі

в усій непевності й погрозі,

і вже нема надії в Бозі

і ні душі довкруг нема.

Лиш ти. Як перст. Один в кімнаті

і п’ятий не знайдеш куток

за маячнею, бо по хаті

птахи літають пелехаті,

мов душі, тугою протяті,

коли життя нерозпочаті

перепиняють лячний крок.

1.8.

* * *

Напростувався мій останній шлях,

збігає, як вода за течією,

тож полишайся з думою своєю

напризволяще. Там він, смертний жах.

Із долею ти досі на ножах?

Ще бідкаєшся власною межею?

І задарма. Бо ти єси – за нею,

де їжаком накублився твій страх.

І там, де був, здається, білий світ,

зависнув дим, сховавши порожнечі.

Що близилось, запрагло знов утечі

і самопочезання. Бо предтечі

не перенесли уселенський гніт.

1.8.

* * *

Неначе гуси, відлітають роки

і спогади. Ні шурхоту, ні крику,

і тільки голубий повнявий жаль

волочиться услід. І лячне сонце

ховається за чорними борами.

Осклілий день, кінця, ані початку

не знаючи, спинився в вижиданні,

аби збагнути – це ява