Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"

Гадаю, кульмінацією була мить, коли він довів свої погляди, згідно з якими можна воскресити осмислене життя, і шукав нові сфери, які міг би підкорити, експериментуючи з реанімацією відокремлених від тіла органів. У нього були геть неймовірні ідеї стосовно незалежних життєвих виявів у клітинах і нервових тканинах, відокремлених від природних фізіологічних систем; він навіть досяг деяких попередніх жахливих результатів, виростивши невмирущу нервову тканину на штучному живленні, яку він виокремив із яєць якоїсь невідомої тропічної рептилії. Його цікавили два основні біологічні аспекти — по-перше, чи можливий в умовах відсутності головного мозку певний відсоток свідомості або осмислених дій, підтримуваний тільки за рахунок мозку спинного і різних нервових центрів; по-друге, чи існує якийсь різновид просторового, безтілесного зв’язку між клітинами хірургічно відділених частин того, що раніше було єдиним живим організмом. Усі ці дослідження вимагали величезних запасів щойно вбитої людської плоті — саме тому Герберт Вест пішов на Велику Війну.

Близько опівночі, наприкінці березня 1915 року, у польовому шпиталі біля лінії фронту в Сент-Елуа відбулася фантасмагорична і незбагненна річ. Я ще й досі запитую себе, чи могло то бути щось, окрім якогось диявольського сну чи мари. Вест мав приватну лабораторію у східній кімнаті зведеної нашвидкуруч схожої на клуню споруди, яку він отримав нібито для пошуку нових, радикальних методів лікування досі безнадійних каліцтв. Там, немов м’ясник, він працював посеред закривавлених результатів своєї діяльності — я так ніколи й не звик до легкості, з якою він відтинав і сортував частини тіл. Іноді, рятуючи солдатів, він і справді творив дива хірургії; але його справжні пристрасті були не настільки публічні і геть позбавлені філантропії, вони потребували виправдань для звуків, які здавалися незвичними навіть серед того вавілонського стовпотворіння[66]. Часто чулися револьверні постріли — звісно, не дивина на бойовищі, але цілком незвичні у шпиталі. Реанімовані доктором Вестом зразки не призначалися для тривалого існування чи широкого оприлюднення. Окрім людських нервів, Вест використовував матеріал з ембріонів рептилії, які він культивував із вражаючими успіхами. Вони краще, ніж люди, надавалися для підтримання життя в окремих органах, і саме це мій друг перетворив на своє основне заняття. У темному кутку лабораторії, над дивної форми пальником, він тримав величезний закритий чан із клітинним матеріалом рептилій; надимаючись, ця маса росла зі страхітливою швидкістю.

Тієї ночі, про яку йде мова, ми здобули новий чудовий екземпляр — надзвичайно фізично сильний чоловік і, водночас, настільки інтелектуально розвинений, що нам було забезпечено чутливу нервову систему. Іронія долі — саме він допоміг Весту отримати військове звання, і саме йому тепер судилося ще раз стати нашим спільником. Ба більше, колись під керівництвом Веста він трохи вивчав теорію реанімації. Майор сер Ерік Морланд Клафем-Лі, офіцер запасу, був найкращим хірургом нашого відділення, щойно штаб отримав повідомлення про тутешні важкі бої, його терміново відрядили у сектор Сент-Елуа. Він летів аеропланом, за штурвалом якого сидів безстрашний лейтенант Роналд Гілл, але його збили над самим місцем призначення. Падіння було видовищне і жахливе; упізнати Гілла було неможливо, але катастрофа пощадила тіло великого хірурга — хоч і майже обезголовлене, воно практично не зазнало ушкоджень. Вест жадібно запрагнув того бездиханного тіла, яке колись було його другом і колегою; я здригнувся, коли він, закінчивши відтинати голову, помістив її у той проклятий чан безформних клітин рептилії, щоб законсервувати для подальших експериментів, і продовжив займатися обезголовленим тілом, що лежало на операційному столі. Він долив йому свіжої крові, позашивав артерії, вени і нерви на безголовій шиї, після чого затягнув жахливу рану пересадженою шкірою з неопізнаного трупа в офіцерській уніформі. Я знав, чого він хоче, — побачити, чи це чудово розвинуте тіло зможе подати, навіть без голови, будь-які ознаки розуму, яким вирізнявся сер Ерік Морланд Клафем-Лі. Колись він вивчав реанімацію, зараз же його безмовні рештки були покликані прислужитися їй.

Я й досі бачу Герберта Веста у зловісному світлі електричної лампи, коли він вколює свій реанімаційний розчин у руку безголового тіла. Мені не до снаги описати цю сцену — я втрачу свідомість, якщо спробую, оскільки там панувало божевілля — у кімнаті, повній посортованих частин різних тіл, з її слизькою залитою кров’ю підлогою і чи не по щиколотки всипаною обрізками плоті, і з жахливим місивом із тканин рептилій, що надималось і булькотіло над тремтливим синьо-зеленим тьмяним вогником у заповненому тінями кутку.

Екземпляр, якого Вест негайно оглянув, мав чудову нервову систему. На неї покладалися великі надії; щойно м’язи почали посмикуватися, я помітив на Вестовому обличчі гарячковий інтерес. Гадаю, він готувався побачити докази своєї непохитної віри в те, що свідомість, розум і сама особистість можуть існувати окремо від головного мозку, що людина не має певного осердя, об’єднавчого духу, а є лише керованою нервами машиною, і кожна її частина більш-менш самодостатня. Лише одна тріумфальна демонстрація відділяла Веста від спростування дива життя і зведення його до категорії звичайного міфу. Тіло смикалося все сильніше і просто на наших очах почало страшно звиватися. Руки тремтливо випростались, ноги простяглися, а м’язи звело в огидній судомі. Тоді безголове тіло розкинуло руки у жесті, в якому ми непомильно впізнали безнадію — осмислену безнадію, що неспростовно доводило правильність кожної теорії Герберта Веста. Очевидно, нервові волокна зберегли спогад про останні прижиттєві вчинки людини: намагання вибратися з аероплана, що стрімко падає.

Я ніколи не дізнаюся напевне, що потім сталося. Це могло бути наслідком галюцинації від шоку, спричиненого миттєвою, раптовою і цілковитою руйнацією нашої будівлі під шквалом вогню німецької артилерії — хто зможе це підтвердити, якщо вважається, що вижили тільки ми з Вестом? Перед своїм нещодавнім зникненням Весту подобалось порозважати на цю тему, але іноді йому ставало не по собі; було б дивно, якби у нас обох були однакові галюцинації. Жахлива подія була вкрай проста, важило те, що стояло за нею.

Тіло на столі підвелося, наосліп мацаючи довкілля, і ми почули звук. Я не назвав би це голосом, бо звук був занадто жахливим. Але у цій ситуації його звучання було не найстрашніше. Не була жахливою і фраза — він прокричав лише: «Стрибай, Роналде, заради Бога, стрибай!» Жахливим було джерело звуку.

Звук долинав із закритого чана у тому проклятому кутку, де клубочилися чорні тіні.

VI. Легіони з могил

Коли рік тому доктор Герберт Вест зник, поліція Бостона мене ретельно допитала. Вони гадали, я щось приховую, а може, підозрювали і гірші речі; але я не міг сказати їм правди, бо вони б усе одно не повірили. Вони напевне знали, що Вест був пов’язаний з якоюсь діяльністю, яка виходила за межі прийнятих суспільством норм; власне, його жахливі експерименти з реанімації мертвих тіл уже давно стали надто масштабними, щоб їх можна було тримати у цілковитій таємниці, але остання страхітлива катастрофа супроводжувалася наскільки диявольськи неймовірними речами, що я вже не вперше поставив під сумнів реальність побаченого.

Я був найближчим другом Веста і його єдиним довіреним помічником. Ми вперше зустрілися багато років тому, у медінституті, і від самого початку я був співучасником його жахливих дослідів. Тривалий час він намагався вдосконалити розчин, який повертав життя, якщо його ввести у вену щойно