Читати книгу - "Велика маленька брехня"

склом. Мабуть, він їх не чув. Поки вони на нього дивилися, Зіггі підняв текстильну ляльку, іграшку для маленьких дітей.

«Уяви, якщо він зараз вдарить цю ляльку, — подумала Джейн. — Це ж і так очевидно. Дитина переймається через застуду психолога, а потім б’є іграшки».

Але Зіггі лише подивився на ляльку і поклав її на місце, не помітивши навіть, що не вцілив у куточок стола, і вона впала на підлогу — що доводить лише його патологічну неохайність.

— Не думаю, — відповіла психологиня. Якусь мить вона помовчала. Її ніс посмикувався.

— Ви ж скажете мені, про що він вам розповідав, правда? — запитала Джейн. — Тут же немає ніяких питань із конфіденційністю ваших розмов з клієнтом?

— Апчхи! — психологиня голосно та потужно чхнула.

— На здоров’я, — нетерпляче сказала Джейн.

— Конфіденційність розмов вступає в силу лише тоді, коли клієнту 14 і більше років, — пояснила лікарка. — Саме тоді вони розповідають усі ті речі, якими не можуть поділитися з батьками, розумієте? Вони займаються сексом, вживають наркотики і таке інше!

Так, так, маленькі діти — маленькі проблеми.

— Джейн, я не думаю, що Зіггі здатен на прояви агресії, — сказала психологиня, вона зчепила пальці та кінчиками торкнулася свого почервонілого носа. — У розмові я згадала той випадок на орієнтаційній зустрічі, і він дуже чітко відповів мені, що не робив того. Я б дуже здивувалася, якби це була неправда. Якщо він бреше, то він — найвіртуозніший брехун, якого я бачила. І, по правді, Зіггі не демонструє жодних класичних ознак агресивної особистості. Він не нарциссичний. Дуже впевнено демонструє емпатію та чутливість.

У носі Джейн засвербіло від сліз полегшення.

— Якщо лише він — не психопат, звісно, — радісно сказала психологиня.

Що за дідько?

— В такому разі він би імітував емпатію. Психопати дуже часто надзвичайно чарівні. Але, — вона знову чхнула. — Господи, — сказала вона, витираючи носа. — А я мала надію, що мені покращає.

— Але? — перепитала її Джейн, розуміючи, що вона аж ніяк не демонструє емпатію.

— Але я так не думаю, — сказала лікарка. — Не думаю, що він — психопат. Я мушу призначити вам обом ще одну зустріч. Незабаром. Мені здається, він потерпає від тривожності. Думаю, що він багато чого мені ще не розповів. І я зовсім не здивуюся, якщо Зіггі самого кривдять у школі.

— Зіггі? Кривдять? — перепитала Джейн.

Вона відчула, як її накрило гарячою хвилею, немов піднялася температура. У тілі пульсувала нестримна енергія.

— Я можу помилятися, — сказала психологиня, знову чхаючи. — Та коли б це і справді було так, я б не здивувалася. Думаю, що ця агресія вербальна. Може, якась розумна дитина знайшла його слабке місце. — Вона взяла паперовий носовичок із коробки на столі. Останній. Роздратовано щось пробурмотіла собі під ніс.

— А ще ми з Зіггі розмовляли про його батька.

— Про його батька? — повторила Джейн. — Але що…

— Його дуже тривожить це питання, — сказала лікарка. — Він думає, може його батько — штурмовик, або Джаб­ба Хатт, або, у найгіршому випадку, — лікарка не могла стримати широку посмішку, — Дарт Вейдер.

— Ви ж жартуєте, — сказала Джейн. Її налякали ці слова. Це Маделін зацікавила Зіггі «Зоряними війнами». — Він жартує.

— Діти часто застрягають поміж реальністю та фантазією, — сказала психологиня. — Йому лише п’ять років. У світі п’ятирічних усе можливо. Він все ще вірить у Санта Клауса та Зубну Фею. Чому його батьком не міг би бути Дарт Вейдер? Але я думаю, що причина таких його ідей полягає в тому, що він якимось чином дійшов висновку, що його тато — хтось таємничий і моторошний.

— Я мала надію, що пояснила йому краще, аніж оце… — сказала Джейн.

— Я запитала, чи розмовляє він з вами про батька, і він сказав, що розмовляв, але це вас засмучує. І він наполягав. Він не хотів, щоб я вас засмутила. — Вона подивилася у свої записи. — Він сказав: «Будьте обережні, якщо розмовлятимете з мамою про мого тата, бо у неї тоді такий дивний вираз обличчя».

Джейн притисла до серця долоню.

— З вами все гаразд? — запитала лікарка.

— У мене що, дивний вираз обличчя? — запитала Джейн.

— Трішки, — сказала психологиня. Вона нахилилася та подивилася на Джейн із таким жіночим розумінням в очах, ніби вони пліткували у барі. — Наскільки я розумію, батько Зіггі був не особливо добрим хлопцем, так?

— Так, — погодилася Джейн.

Розділ п’ятдесят четвертий

Перрі віз Селесту додому після зборів.

— Маєш час на каву? — запитала Селеста.

— Не особливо, — сказав Перрі. — Багато справ сьогодні.

Вона подивилася на його профіль. Він здавався нормальним. Думками він уже був у справах. Вона знала, що йому сподобалися перші шкільні збори, і те, що він був там, серед батьків, у своєму корпоративному однострої, у некорпоративному світі. Він тішився своєю роллю батька, навіть смакував її, розмовляв з Едом у ледь іронічній «це-все-трішки-кумедне» татівській манері.

Вони всі сміялися з хлопців, котрі бігали біля сцени у великому костюмі крокодила. Макс був головою, а Джош — хвостом; часом крокодил ризикував бути роздертим навпіл, коли хлопці смикалися в різні боки. Перш ніж вийти зі школи, Перрі сфотографував хлопців у костюмі та терасі на тлі океану. А потім попросив Еда сфотографувати їх усіх: хлопці визирають з-під костюма, а Перрі та Селеста поруч. Мабуть, це фото уже на «Фейсбуці». Селеста бачила, як він щось клацав у телефоні, коли вони йшли до машини.

Який там буде підпис? Народження двох зірок! У ролі страшного крокодила хлопці неперевершені!

Щось таке.

— Побачимось на вечірці! — усі гукали одне до одного, прощаючись та розходячись із шкільного подвір’я.

Так, він був у доброму гуморі. Все має бути добре. Від часу його повернення з відрядження між ними не було жодної напруги.

Але вона помітила спалах гніву — швидкий, немов блискавка, коли вона сказала, що покине його, якщо він підпише петицію проти Зіггі. Вона хотіла, щоб ці слова прозвучали, як жарт, але знала, що так не вийшло, і що це, можливо, поставило його у незручне становище перед Маделін та Едом, які так йому подобались.

Що це на неї найшло? То, мабуть, квартира. Вона вже була майже повністю умебльована, тож можливість покинути Перрі була дуже реальна, і Селеста постійно запитувала себе: варто чи ні. «Звісно, варто, я повинна. Звісно, ні».

Вчора зранку у квартирі вона постелила свіжу постільну білизну, дивним чином насолоджуючись процесом, відхилила простирадло, намагаючись зробити ці ліжка максимально привабливими. Але посеред ночі вона прокинулася у своєму ліжку, Перрі обнімав її за талію, на стелі повільно обертався вентилятор, і вона раптом з відразою подумала про ці застелені ліжка, ніби про