Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

69. Пісня прощання

Новина прийшла через Любу, бібліотекарку:
— Пані Ганна вже слабка. Каже, що не дочекається справжньої весни. Але просить, щоб ви, Марто, заграли їй ще раз. І — щоб Андрій був поряд.

Марта мовчки кивнула.

Пані Ганна... Вона була не просто вчителькою музики. Вона — перша, хто свого часу дозволила дітям грати не за програмою, а “як серце підказує”. У її класі звучали фольклор і Вівальді, “Пливе кача” й “Веснянка”. Саме вона тримала філармонію в пам’яті, коли вона ще стояла порожня.

Тепер вона лежала в ліжку, майже нерухома. Її будинок стояв на околиці села, там, де починались поля, а далі — ліс. Біля її вікон ріс бузок, ще не розквітлий. Але в повітрі вже був запах змін.

— Я не чую як слід, — сказала вона, коли Марта зайшла з футляром у руках, а Андрій ніс переносну клавіатуру. — Але шкіра ще пам’ятає. Особливо — тремтіння живої музики.

Вона лежала на старенькому ліжку з вовняною ковдрою. Її руки були тонкі, мов сухі гілки, очі — запалені, але ще ясні. В кімнаті — тиша. Навіть годинник не тікав. Лише сонце проникало крізь фіранку, сідаючи на її обличчя, як останнє світло дня.

— Заграйте мені не журбу. Не осінь. Не смерть. Щось просте. Щоб душа могла полетіти легко. Щоб не тягнуло вниз.

Марта кивнула. Вона не шукала ноти. Вона лише подивилась на Андрія. І той одразу зрозумів.

Він зіграв перші акорди — тремтячі, прозорі, майже нечутні. Вони звучали так, ніби кожна нота народжувалась без зусиль, просто з повітря. Марта вступила на третій такт — легко, як хода босоніж по траві після дощу. Її скрипка звучала не гучно. Але з такою глибиною, що стіни, здавалося, дихали разом із ними.

Мелодія була не складна. Без віртуозності. Без пафосу. Лише світлі, довгі ноти, які спадали, як перші пелюстки цвіту.

Очі пані Ганни були заплющені. Але на вустах — з’явилась усмішка. Така, як у людини, яка щойно дізналась, що їй уже нічого не треба доводити. Що все завершилось так, як мусило.

Вони грали довго. Іноді змінювали темп. Іноді — мовчали між нотами. Але кожен фрагмент був прощанням. Кожна пауза — згодою. Кожна тиша — молитвою.

Коли музика завершилась, Марта не відкривала очей. Вона ще була в тому світі, де все — звук і ніжність. Але Андрій уже бачив.

Пані Ганна більше не дихала.

Він підійшов до вікна й обережно відчинив його. Повітря було ще вологим. Але з гілок бузку злетів перший метелик. Маленький, білий. Він не залетів у кімнату. Але завис у повітрі. І зник.

— Тепер можна, — прошепотіла Марта. Її голос не зламався. Він звучав як продовження тієї мелодії.

На столі стояв портрет пані Ганни, ще молодої, в оточенні дітей зі скрипками. Марта нахилилась, провела пальцем по рамці.

— Дякую вам, — тихо сказала вона. — Ви вчили нас грати як люди, а не як учні.

Того вечора філармонія мовчала. Але в серцях усіх, хто знав, — звучала одна пісня. Без назви. Без автора.

Але з душею — яка вже полетіла.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍