Читати книгу - "У війни не жіноче обличчя"

простягнула, у жмені картка, а розтиснути не наважилася. Ось і вся любов...

Потім Павлик був, теж лейтенант. Йому було дуже боляче, так я йому шоколад під подушку поклала. І от коли ми зустрілися, вже після війни, через двадцять років, він став дякувати моїй подрузі Лілі Дроздовій за той шоколад. Ліля каже: "Який шоколад?" Тоді я зізналася, що то я... І він мене поцілував... Через двадцять років поцілував...»

Світлана Миколаївна Любич,

сандружинниця

«Одного разу після концерту... У великому евакогоспіталі... До мене підійшов головлікар і просить: Тут у нас в окремій палаті лежить тяжкопоранений танкіст. Він майже ні на що не реагує, може, йому допоможе ваша пісня". Іду до палати. Скільки буду жити, не забуду того чоловіка, який дивом виліз із палаючого танка й обгорів з голови до ніг. Він лежав, нерухомо витягнувшись на ліжку, з чорним, без очей, обличчям. Горло перехопила судома, і я кілька хвилин не могла опанувати себе. Потім почала тихенько співати... І бачу, що обличчя пораненого трохи ворухнулося. Він щось прошепотів. Я нахилилася і почула: "Заспівайте ще..." Я співала йому ще і ще, виконала весь свій репертуар, поки головлікар не сказав: "Здається, він заснув..."»

Лілія Александровська,

артистка

«У нас — комбат і медсестра Люба Силіна... Вони кохали одне одного! Це всі бачили... Він ішов у бій, і вона... Казала, що не пробачить собі, якщо він загине не на її очах і вона не побачить його в останню хвилину. "Нехай, — бажала, — нас разом уб’ють. Одним набоєм накриє". Помирати вони збиралися разом або разом жити. Наша любов не розподілялася на сьогодні й на завтра, а було лише — сьогодні. Кожен знав, що ти любиш зараз, а за хвилину або тебе, або його може не стати. На війні все ставалося швидко: і життя, і смерть. За кілька років ми прожили там ціле життя. Я ніколи нікому не могла того пояснити. Там — інший час...

В одному бою комбата важко поранило, а Любу легко — трохи дряпнуло в плече. І його відправляють в тил, а вона залишається. Вона вже вагітна, і він їй дав листа: "Їдь до моїх батьків. Хоч би що зі мною сталося, ти моя дружина. І в нас буде наш син чи наша дочка".

Потім Люба мені написала: його батьки не прийняли її, і дитину не визнали. А комбат загинув.

Багато років збиралася... Хотіла з’їздити до неї в гості, але так і не вийшло. Ми були нерозлучними подружками. Але далеко їхати — на Алтай. А нещодавно прийшов лист, що вона померла. Тепер її син мене кличе до неї на могилку...

Хочу поїхати...»

Ніна Леонідівна Міхай,

старший сержант, медсестра

«День Перемоги...

Ми зібралися на нашу традиційну зустріч. І ось я виходжу з готелю, а дівчатка мені кажуть:

— Де ти, Лілю, була? Ми так наплакалися.

Виявляється, підійшов до них чоловік, казах, запитує:

— Ви звідки, дівчата? З якого госпіталю?

— А кого ви шукаєте?

— Я щороку приїжджаю сюди й шукаю одну сестру. Вона врятувала мені життя. Я її полюбив. Хочу знайти.

Мої дівчатка сміються:

— Та що там сестричку шукати, там уже бабуся.

— Ні...

— Адже дружина є? Діти?

— Онуки є, діти є, дружина є. Душу втратив... Душі немає...

Дівчатка мені це кажуть, і ми разом згадали: а чи не мій це казах?

...Привезли хлопчину казаха. Ну, ще зовсім хлопчисько. Ми його прооперували. У нього було сім чи вісім розривів кишечника, його вважали безнадійним. І такий він лежав байдужий, що я його відразу запримітила. Як маю хвилинку, забіжу: "Ну, як справи?" Внутрішньовенне сама вколю, температуру поміряю, і він спромігся. Став одужувати. А ми в себе поранених не тримали довго, ми на першій лінії. Надамо екстрену допомогу, вихопимо у смерті й відправляємо їх далі. І ось його з черговою партією мали відвезти.

Він лежить на ношах, мені передають, що він кличе мене.

— Сестричко, підійди до мене.

— Що? Що ти хочеш? У тебе все гаразд. Тебе відправляють у тил. Усе буде добре. Вважай, що ти вже живеш.

Він просить:

— Я дуже тебе прошу, я один у батьків. Ти мене врятувала. — І дає мені подарунок — каблучку, маленьку таку каблучечку.

А я каблучок не носила, чомусь не любила. І я відмовляюся:

— Я не можу. Не можу.

Він просить. Поранені допомагають йому.

— Та візьми, він же від щирого серця.

— Це ж мій обов’язок, розумієте?

Умовили вони мене. Правда, я цю каблучку потім загубила. Вона була мені великою, і якось заснула, а машину підкинуло, і вона десь упала. Шкодувала дуже.

— Ви знайшли цього чоловіка?

— Ми так і не зустрілися. Не знаю, чи той це? Але ми його цілий день разом із дівчатками шукали.

...У сорок шостому приїхала я додому. У мене запитують: "Ти ходитимеш у військовому чи в цивільному?" Звісно, у військовому. Навіть не подумаю знімати. Пішла ввечері до Будинку офіцерів на танці. І ось ви зараз почуєте, як ставилися до військових дівчат.

Я надягла черевички, сукню, а шинель і чоботи до гардероба здала.

Підходить до мене один військовий і запрошує танцювати.

— Ви, — каже, — напевно, не тутешня. Дуже інтелігентна дівчина.

І весь вечір він зі мною. Не відпускає. Закінчилися танці, каже мені:

— Дайте ваш номерок.

Пішов уперед. А в гардеробі йому дають чоботи, дають шинель.

— Це не моє...

Я підходжу:

— Ні, це моє.

— Але ви мені не сказали, що були на фронті.

— А ви