Він телефонує їй і говорить, що приїде наступним потягом. Вона вагається, але говорить — добре, чекаю. Задоволений, він біжить на вокзал і намагається взяти квиток на наступний потяг, треться під касами, не зважаючи особливо на всі ці застереження й пророцтва, про те що КАСА ДОВІДОК НЕ ДАЄ, і про те що ПЕРЕВІРЯЙТЕ ГРОШІ, НЕ ВІДХОДЯЧИ, і особливо про те, що ПОВЕРНЕННЯ ПРОЇЗНИХ ДОКУМЕНТІВ У КАСІ № 22, він дістає таки квиток і телефонує ще раз, аби повідомити їй про це. Але вона йому несподівано говорить, що не треба їхати, що все змінилося і що в неї завтра важкий день. Він у розпачі йде до каси № 22, здає квиток і, вже виходячи з вокзалу, ще раз набирає її номер. Вони довго про щось говорять, він переповідає їй усе, що думає про неї, вона замислюється і раптом говорить — окей, якщо я завтра все вдало розрулю, по обіді в мене буде пару годин вільних, зводжу тебе на морозиво, що з тобою робити, мій хлопчику. Він устигає запропонувати їй на цей рахунок кілька варіантів і біжить назад до кас. Але в касах йому говорять — болт, на сьогодні вже квитків немає, спробуйте завтра. Він довго свариться з касирами, пасажирами, продавцями крадених годинників, закликаючи у свідки вокзальних алкоголіків і проституток. Проститутки на його боці. Але квитків усе одно немає. Тоді до нього підходять вокзальні грузини й продають йому підроблений плацкартний квиток до Ніжина, їдь до Ніжина, дорогий, говорять йому, Ніжин — це майже те саме. Від безвиході він погоджується і телефонує їй, аби повідомити радісну звістку. Але провідники не беруть його до Ніжина, з підробленим плацкартним, мовляв, як ти можеш — до Ніжина і з підробленим квитком? Тоді він знову телефонує їй і скаржиться на життя. Вона просить його не перейматися й повертається до своїх справ. Він знову біжить до кас і випадково перекуповує в якогось дембеля квиток на наступний до Києва. У цей час вона телефонує йому і говорить, що спеціально для нього змінила свої плани і взяла квиток на найближчий до Харкова. Але він говорить їй — не треба, я сам до тебе приїду, у мене вже квиток є. Тоді вона починає нервово кричати, аби він не морочив їй голову, дав їй спокій, і хоча б трішки зважав на її життєві плани та робочий графік, одним словом — вони сваряться і йдуть здавати кожен свій квиток. А коли він знову здає квиток і приїжджає додому, то розуміє, що зробив помилку, не додавив, не витис із ситуації всього, що треба було витиснути, тож знову їде на вокзал і з ходу бере квиток на наступний до Києва. Починає світати, з ним по-приятельськи вітаються алкоголіки й проститутки, а грузини й міліціонери шанобливо віддають честь. Уже сідаючи в потяг, він ще раз телефонує їй і говорить, що ось так виходить, що він іде до неї, і вона мусить із цим змиритись. Але вона несподівано відповідає, що сама їде до нього, що вона вже в потязі й за пару годин буде в Харкові, тож просить її зустріти. Він на радощах здає квиток, іде в ігрові автомати, і йому навіть щастить, він виграє якісь гроші, пропиває їх у барі, а тут і потяг прибуває на першу платформу. Але без неї. Він стоїть і чекає, але вона не виходить. Тоді він знову телефонує їй: де ти? — питає, — що сталось? І тут вона йому говорить, що в неї, на жаль, все змінилося, розумієш, говорить, таке іноді трапляється, ти лише не ображайся, нічого особистого, але я вже у Львові. Після цього він навіть не знає, що йому робити, тому знову йде до кас. У касі спить знайома йому нафарбована блондинка, котрій він тричі за останні десять годин здавав квитки. Вона прокидається й дивиться на нього важким поглядом. Скажіть, — розпачливо питається він, — бог є? Тітка дивиться на нього важким поглядом, подумки підбирає слова і з ненавистю гупає перед ним пластиковою табличкою. А на табличці, звісно ж, написано: КАСА ДОВІДОК НЕ ДАЄ.
Жити з літератури
Коли-небудь я посміюсь над цим усім —
о, так, ми всі тоді наробили стільки дурниць,
життя змінюється, ми
змінюємося разом із ним,
залізні пластини в ключицях спаюють
намертво кості, ось так
живуть справжні поети,
обростаючи побутом, ніби жиром,
ось так поети
лягають під блядську поезію,
продаються їй, ось так
із нормальних чоловіків
роблять поетів.
Коли-небудь вона все зрозуміє,
звісно, зрозуміє, що тут
розуміти насправді —
рвані мною сорочки,
битий нею посуд,
ось так живуть справжні поети —
жодного натяку на добропорядність,
добропорядність
вигадали
ліберали,
хай спочатку спробують жити
як справжні поети, ну, як воно —
шкода себе? правда ж
шкода себе? ось саме так
вони і живуть — справжні поети,
ага — саме так, справжнє життя,
справжні поети.
Справжні слухачі,
ті, хто слухає,
ті, хто розуміє, так — саме вони,
завжди підтримають і зрозуміють,
коли ти говориш їм — господь,
цей пастух слабких, він
пам’ятає про вас,
він пастух, йому
що зима, що літо —
один хуй —
вони реагують лише на хуй.
Коли я говорю їй — я
хочу з тобою померти,
вона не слухає до кінця,
вона зовсім нічого
не знає про смерть так
само, як я нічого не знаю
про життя.
Коли-небудь усе стане
на свої місця.
Біль — поняття, що
залежить від часу,
а час працює на нас.
