Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба"

розвитку державності й соціально-етнічній структурі. Останні найвиразніше помітні на Боспорі в особливому поєднанні грецької і туземної верхівки внаслідок конвергенції грецького і варварських світів, появі правителів елліністичного типу, кровноспоріднених шлюбах, обожненні предка-монарха[565].

Окрім того, схожі риси в розвитку Боспору й елліністичних монархій сприяли виникненню теорії протоеллінізму не лише стосовно першого, а й стосовно інших периферійних держав, хронологічні межі якого визначаються значною частиною IV ст. до н. е. Автор теорії В. Д. Блаватський намагався аргументувати таку схожість різними ознаками, серед яких важливе значення мали змішаний елліно-варварський характер держави і культури, різноскладова в етнічному й соціально-економічному аспектах структура їх елементів, приплив населення з метрополії, значний розквіт містобудівництва та ремесла[566]. Однак хронологія протоеллінізму на Боспорі не узгоджується із загальноприйнятою хронологією формування елліністичного світу після завоювань Олександра Македонського на Сході. До того ж боспорську своєрідність історичного розвитку не можна поширювати на всю грецьку периферію, де неоднаково складались відносини між еллінами й сусідніми племенами.

Справді, в багатьох регіонах на фоні загальних тенденцій еволюції полісів простежуються й певні особливості. Це стосується передусім тих полісів, що знаходилися на окраїнах античної ойкумени. При цьому подібні риси все ж таки генетично й еволюційно різні. У IV ст. до н. е. почався новий етап у розвитку античного суспільства, який характеризувався прагненням кожного поліса вийти за існуючі територіальні, економічні й політичні межі[567], що можна простежити навіть у Херсонесі й Ольвії. Інша річ, що Боспорська держава пережила два періоди: доелліністичний, близький до молодшої грецької тиранії, та елліністичний, коли відзначається деяка схожість у державно-правовому формуванні влади й однакова економічна база, основу якої складали великі земельні володіння та експортна торгівля хлібом[568].

Загалом у Північному Причорномор'ї можна простежити спільні риси й типологічні особливості у формуванні основних державних структур, які найбільшою мірою виявились як у полісних, так і в надполісних утвореннях. Полісні тенденції еволюції державності й духовної культури були характерні для всіх причорноморських апойкій. Найтиповішим грецьким полісом на Понті була Ольвія. Саме тут полісна модель демократичного типу досягла найвищого рівня, проіснувавши до кінця античності. В Ольвії тривалий час зберігалися найтиповіші для полісної демократії форми правління й морально-етичні принципи громадянської общини, вирішальне значення останньої у політичному житті держави.

Унаслідок складних політичних й економічних процесів лише на Боспорі, починаючи з V ст. до н. е., виявились надполісні тенденції у розвитку державності, які назавжди виокремили його з-поміж усіх інших полісів. Тут встановився незмінний автократичний режим влади. Консолідація всіх полісів в єдину державу, приєднання до неї територій, населених варварськими племенами, постійна експансійна політика Спартокідів створили всі умови для організації сильної спадково-тиранічної держави, яка поступово перетворилася на монархію елліністичного типу.

Хоч Боспорське царство не було зовсім оригінальним у грецькій державній практиці[569], проте довготривале панування фракійської за походженням династії боспорських царів над грецькими полісами вражає своєю політичною гнучкістю і практицизмом, численністю змішаних шлюбів, хитрістю дипломатичних стосунків з номадами і землеробськими племенами, що, безумовно, є феноменальним явищем у політичній історії грецьких полісів. Така форма державної влади на Боспорі, як династична автократія з паралельним існуванням інституту співправління (найчастіше батько і два сини) визначила особливу роль придворної знаті й столичної керівної верхівки у соціальній структурі всього населення. Династичні шлюби між представниками роду Спартокідів — є підстави думати, вже досить розгалуженого у IV—III ст. до н е., — і вождів місцевих племен, а також скіфських номадів надовго забезпечили в основному мирне співіснування у регіоні.

Звичайно, надполісні тенденції в елліністичний час виявились не лише на Боспорі, а й у Херсонесі Таврійському, який підкорив Керкінітський поліс, а також деякою мірою в Ольвії і, напевно, Тірі. Херсонес був територіальним полісом зі строго дисциплінованим, напіввійськовим укладом його общини, яка досягла найвищих успіхів в організації аграрної зони[570]. Прагнення до розширення полісних кордонів і економічної експлуатації були властиві й ольвіополітам, які у другій половині IV — першій половині III ст. до н. е. освоїли величезні території від Дніпра до Одеси[571]. Цілком можливо, що в кризові періоди своєї історії Ольвія деякою мірою підпорядковувала собі нижньодніпровські городища, які могли забезпечувати її продовольством. Слід підкреслити, що водночас полісні тенденції у розвитку боспорських міст знайшли вияв у тривалому існуванні громадянських колективів, які зберігали свою єдність, етнічну чистоту й прихильність до полісних культів і традицій.

У Північному Причорномор'ї, як і в усьому античному світі, політичний, економічний і культурний розвиток визначали великі міста — столиці держав (Пантикапей, Херсонес, Ольвія, Тіра). Саме міські верстви населення, насамперед громадяни, складали у державах впливовий соціальний прошарок. Їхні політичні прагнення та ідеї, особливо в демократичних полісах, релігійні погляди й художні смаки значно впливали на розвиток усієї ідеології і культури. В громадянських колективах значне місце посідала духовна еліта як поборник еллінських традицій і поширювач нових загальноеллінських досягнень. Під її впливом перебували царі і їхні прихильники, магістрати демократичних держав. В елліністичні часи відбувся інтенсивний розвиток малих міст Боспору і поселень на сільськогосподарських округах Херсонеса та Ольвії. Однак незважаючи на урбаністичні тенденції, однією з особливостей античних держав залишалась надзвичайна прихильність до збереження традицій.

У VI ст. до н. е. в Північному Причорномор'ї зіткнулись інтереси греків і варварів, двох різних світів, а в V ст. тут вже взаємодіяли кілька великих політичних об'єднань[572]. На прибережній порівняно неширокій смузі впевнено утверджували своє право на життя високоорганізовані еллінські поліси. На політичній арені в степовій смузі активну роль почали відігравати кочові скіфи. Саме вони надовго сконцентрували в собі ту зовнішньополітичну силу, від якої залежала доля як еллінів, так і багатьох дрібних варварських об'єднань.

Періодично, залежно від взаємин зі скіфським царством, північнопонтійські держави розширювали свої територіальні володіння не лише шляхом приєднання незайнятих земель, а й заселених землеробськими племенами чи тих місцевостей, що перебували під контролем номадів. Постійні взаємовідносини з варварським світом упродовж віків накладали своєрідний відбиток на суспільне і соціально-економічне життя та культуру північнопонтійських міст. Особливих успіхів елліни досягли в організації своєї оборонної системи і військової справи, оскільки мали справу з войовничим народом, який увесь час намагався збагатитися за їхній рахунок. Значний вплив оточуючих племен, зокрема сіндо-меотів і скіфів простежується на Боспорі, де можна виявити синкретичні риси в багатьох формах культури і організації державної влади. Роль племенного світу помітна в автономних полісах, де громадянські общини дуже рідко приймали до свого складу іноземців, а тим паче варварів, і надто велике значення надавали етнічній чистоті. В історії Ольвії V—І