Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

Стю підвів руки, але люди не змовкали, а навпаки, овація посилилася.

Ларрі глянув убік на Люсі й побачив, що вона енергійно аплодує, не зводячи очей зі Стю, а на губах у неї тремтлива, але переможна усмішка. Вона плакала. Лео з другого боку теж плескав у долоні з такою силою, аж Ларрі боявся, що вони в нього відваляться. На радощах увесь старанно відвойований словник покинув його — так, бува, людина забуває іноземну мову, яку вчила. Хлопчик міг тільки голосно й захоплено ухкати.

Бред і Ральф також запустили гучномовець від генератора, і Стю дмухнув у мікрофон, після чого сказав:

— Леді й джентльмени…

Але його слова потонули в оплесках.

— Леді й джентльмени, якщо ви сядете…

Тільки люди ще не були готові сідати. Овація тривала й тривала, і Ларрі подивився на свої руки, бо вони заболіли — і виявив, що плеще в долоні так само відчайдушно, як і всі решта.

— Леді й джентльмени…

Громові оплески розкочувалися луною. Над головою ластівоча родина, яка оселилась у цьому тихому місці, коли почалась епідемія, шалено кидалася на всі боки, бажаючи якомога швидше забратися подалі від людей.

Ми й самі аплодуємо, подумав Ларрі. Ми аплодуємо тому, що ми тут, живі, разом. Може, ми знову вітаємося з нашим колективним «я», хтозна. Здрастуй, Боулдере. Нарешті. Як же й гарно, що ми тут, як чудово жити!

— Леді й джентльмени, якщо ви сядете, я вам буду дуже вдячний.

Оплески поступово почали стихати. Тепер стало чути, як леді, та й деякі джентльмени, схлипують, сякаються. Як перемовляються пошепки. Почувся шурхіт: усі водночас сіли.

— Дуже радий вас тут бачити, — сказав Стю. — І сам радий бути тут.

Мікрофон зафонив від гучновомця і верескнув, Стю буркнув: «От чортова штукенція!» — і ці слова одразу пішли в ефір. Залою прокотився тихий сміх, Стю зашарівся.

— Напевне, нам треба знову звикати до цього всього, — сказав він, викликавши чергову хвилю оплесків.

Коли вона скінчилася, Стю промовив:

— Для тих, хто мене не знає, — я Стюарт Редман з Арнетта, штат Техас, хоча це здається страшенно далеко звідси, то слухайте сюди, — він прокашлявся, мікрофон трохи верескнув, і Стю обережно відступив від нього назад. — Я тут доволі сильно хвилююся, то вже якось не ображайтеся…

— Не будемо, Стю! — радісно зарепетував Гаррі Данбартон, почувся добрий сміх. Як на зборах у таборі, подумав Ларрі. Зараз ще гімни які-небудь заспівають. Якби тут була матінка Ебіґейл, то вже б співали.

— Останній раз на мене дивилося стільки народу, коли наша шкільна збірна вийшла у плей-офф, і тоді на мене дивився двадцять один хлопець, не рахуючи дівчат у коротких спідничках.

Регіт у залі.

Люсі пригорнула Ларрі за шию і прошепотіла йому на вухо:

— Чого йому хвилюватися? Він цілком природно поводиться!

Ларрі кивнув.

— Але якщо ви мене трохи потерпите, то якось уже воно в мене вдасться, — промовив Стю.

Знову оплески. «Ця юрба плескала б і промові про відставку Ніксона й викликала б його на біс зіграти на роялі», — подумав Ларрі.

— Спочатку мені слід пояснити вам ситуацію з Тимчасовим комітетом і тим, чому я взагалі сюди вийшов, — промовив Стю. — Семеро з нас зібралися й запланували влаштувати ці збори, щоб можна було якось усе організувати. Справ у нас багато, і мені б хотілося познайомити вас з усіма членами Комітету, і, маю надію, у вас для них ще знайдеться трохи оплесків, бо вони всі гуртом придумували ту програму, яку ви зараз тримаєте в руках. По-перше, міс Френсіс Ґолдсміт. Устань, Френні, хай усі побачать, яка ти в сукні.

Френ підвелася. На ній була гарна яскраво-зелена сукня і тоненький разок перлин, який колись давно міг коштувати дві тисячі доларів. Її зустріли загальними оплесками, доповненими веселим свистом.

Френ, розчервонівшись, сіла, і ще до того, як оплески повністю вгамувалися, Стю продовжив:

— Містер Ґлен Бейтман з Вудсвілля, штат Нью-Гемпшир.

Ґлен підвівся, і всі заплескали в долоні. Він показав двома руками «вікторію», і юрба радісно заревла.

Стю викликав Ларрі передостаннім, і той підвівся, знаючи, що йому всміхається Люсі, — загубився в меді оплесків, які його огорнули. Колись, подумав він, в іншому світі, були б концерти, і на такі оплески може заслужити тільки той, хто завершує програму пісенькою «Сонце, хлопця свого ти любиш?» Оце було набагато краще. Він стояв, може, одну секунду, але здавалася вона значно довшою. Ларрі зрозумів, що не відмовиться від посади.

Останнім Стю назвав Ніка, і того нагородили найдовшими, найгучнішими оплесками.

Коли вони вляглися, Стю сказав:

— У програмі цього не було, але чом би нам не почати з нашого національного гімну. Гадаю, люди добрі, ви слова і мотив пам’ятаєте.

Почувся шурхіт і човгання: усі вставали з місць.

Запала тиша: усі чекали, хто ж почне. І тут у повітря здійнявся красивий дівочий голос, соло тільки на три склади: «О, скажи …»

То був голос Френні, але на мить Ларрі, крім неї, почувся інший голос, його власний — і не в Боулдері, а у північному Вермонті, 4 липня, коли Республіці виповнилося двісті чотирнадцять років, а Рита лежала в наметі за його спиною мертва з повним ротом зеленого блювотиння і пляшечкою таблеток у холодній руці.

Мурашки прокотилися всім його тілом, і раптом Ларрі відчув, що за ними стежить щось таке, яке, як у старій пісні «The Who», бачить на всі сотні миль, миль, миль. Щось жахливе, темне, чуже.

На мить Ларрі захотілося побігти звідти геть, бігти й не спинятися ніколи. У них тут не гра. Тут серйозна справа — не на життя, а на смерть. А то й гірше.

Гімн підхопили інші голоси: «…бачиш ти у ранковому сяйві…» — і Люсі співала теж, тримаючи його за руку, знову плакала, інші люди плакали теж, більшість — оплакували свою гірку втрату, американську мрію, яка втекла кудись на хромованих колесах, з повним баком за далекі межі, і раптом він згадав не Риту, померлу в наметі, а себе і маму на стадіоні «Янкі». То було 29 вересня, «Янкі» лише на півтори гри випередили «Ред сокс», і все ще було можливе. На стадіоні було п’ятдесят п’ять тисяч людей, усі стояли, а гравці на полі прикладали до серця кашкети, Ґідрі в колі пітчера, Ріккі Гендерсон[81] — на далекій лівій позиції («…в останніх сутінків променях…»), ліхтарі засвічувалися фіолетово, нічні метелики та інші комашки тихо стукалися об них, і довкола був, гув, кипів Нью-Йорк — місто ночі й світла.