Читати книгу - "Епік"

«Епіку». Як прикро, що друзі не потрапили сюди й не бачать цих див. І яка майже нездоланна спокуса й далі брати участь у грі, досліджувати нескінченні царства, що тепер раптом стали доступні. Але, звісно, про таке не могло бути й мови, бо гра в руках ЦК тепер перетворилася на інструмент неналежного керування реальним світом.

Попеля ходила по просторій залі й обережно, м’яко, але все-таки чулося й далеке відлуння її кроків. Глянувши, вона пересвідчилася, що не потурбувала сера Ворена. Відважний лицар насилу заповз у вежу майже одразу після Попелі; порубаний і обпалений, він був ледве живий. Попеля допомогла йому сісти, й він почав медитувати й молитися, відновлюючи свою пошкоджену здатність насилати чари. Проте мало минути кілька годин, перше ніж він зміцніє і зможе нарешті наслати цілющі чари достатньої сили, щоб загоїлися всі його рани.

Знову взявшись досліджувати вежу, Ерік дедалі більше непокоївся, бо ніде, здається, не було й сліду замка для цього ключа. Потім Попеля зупинилася, зацікавившись жолобом у підлозі, що був частково заповнений молочною сріблистою рідиною; він тягся по всій залі через центр. Там, де жолоб доходив до стін вежі, він був білий. Зате посередині метрів п’ять жолоба були порожні й чорні.

Ерік замислився, що може означати той жолоб, як раптом почув металеве відлуння чиїхось кроків. Сер Ворен застогнав, але ходив не він. До вежі зайшов, заточуючись, Свейн Рудобородий у великому блакитному бойовому шоломі. Він мерщій відкоркував цілюще зілля й відновив свої сили, а вже потім став роздивлятися.

— Свейне, що ви робите тут? — підбігла до нього Попеля.

— Я повинен скористатися такою нагодою. Тільки-но побачивши, що ви викликали вежу, я мусив якось подбати про себе. То був ризик, та коли є опірність до вогню, ті хорти не такі вже й страшні.

Свейн ходив по вежі і зойкав від захвату перед сяйливими волоконцями ефіру, що в незліченних кількостях випливали зі стін вежі:

— Хай йому грець! Неймовірно!

— Чому ви не допомагали нам? — докірливо запитав Ерік.

— Я не був певен, що хочу вашої перемоги. Зрештою, цьому світові міг би тепер настати край? — спитав Свейн, лунким кроком походжаючи по підлозі.

— Так, якщо я знайду замок.

— Не знаю, чи добра ця ідея. Насправді я думаю, що вона, мабуть, хибна. Краще, якщо я візьму на себе відповідальність за все, бо решту членів ЦК ви вже знищили. Але не думаю, що я міг би зупинити тебе, якщо ти прагнеш саме цього.

Якийсь час вони обидва мовчали. Свейн походжав і далі, як перед тим Ерік, ковзаючи поглядом уздовж ефірних шляхів, немов імпульси сонячного світла, й зазираючи у сфери, до яких вони тяглися.

— Цікаво, де тримають ту принцесу? — міркував Свейн уголос.

— Мабуть, ота нитка, я вже бачив її, — показала Попеля на північну стіну, де була нитка, яка зрештою привела б у магічну кімнату, до якої можна доступитися тільки ефірними шляхами.

— Гм. Так, бачу. Відчуваю спокусу піти і врятувати її. Інші частини пошуку я вже знаю. Бідолаха, мабуть, сидить там багато років.

— Ідіть. Серові Ворену потрібні місце і спокій, щоб відновити свої цілющі чари.

— Ет, пусте. Може, згодом, якщо цей світ виживе.

— Що це, на вашу думку? — підбігла Попеля до жолоба на підлозі, що яскрів сріблом на обох кінцях. Сер Ворен утомлено подивився на жолоб, але промовчав.

— Цікаво, — протяг Свейн, а потім глянув повз Попелю на стіну вежі.

Попеля обернулася. Сильванія, перший місяць «Епіку», наполовину піднялася на зоряному небі, сяючи сріблом крізь прозорі стіни вежі. Так само й Аридія, його менший нічний товариш, сходила з протилежного боку. Попеля знову глянула вниз.

Та частина жолоба, що була порожня, зменшилася! Тимчасом як обидва місяці підбивалися вище, жолоб наповнювався срібним світлом з обох боків вежі. Невдовзі ті смуги світла мали поєднатись у самому центрі вежі.

— Еврика! — радісно вигукнув Ерік. — Саме тут і буде замок.

— Можливо. — В голосі Свейна вчувався жаль, але він з усіх сил намагався вдавати протилежні почуття, походжав по вежі й часом скрикував, коли ефірні нитки розкривали зв’язки, яких бракувало і які колись так пантеличили його.

Тіло Попелі пронизав трепет, немов вежу раптом захитав землетрус. Характер світла змінився, навколишнє срібне сяєво немов потьмяніло й забруднилося. Здавалося, ніби задавнена цвіль менгірів якось пройшла крізь ефірне каміння вежі. Глянувши вгору, Ерік був приголомшений і майже паралізований, побачивши, що позаду Попелі стоїть вампір, а на його вустах виграє порочна, впевнена посмішка.

— Ми зустрілися знову і, гадаю, востаннє, — простягнув руку граф, і Попеля ледве встигла відкотитися, уникнувши його чіпких пальців. Підвелася й побігла.

— Біжи, біжи, дівчисько! — зареготав вампір, виповнивши вежу лиховісною радістю. — Нехай страх наростає в твоєму серці.

Хвиля нерухомості вдарила Попелю: граф наслав чари, проте вона була здатна струсити їх. Потім лиховісна тиша. Чи та потвора тепер летить, швидка, але мовчазна? Чи вона одразу за плечима? Попеля мимоволі здригнулася, уявивши собі удар межи плечі.

Може, стати на котрусь із ефірних стежок? Податись у сфери, де світить сонце? Але як це вчинити? І як тоді скористатися ключем?

За мить це все вже не мало значення, бо граф постав просто перед Попелею, будучи невидимим, коли переганяв її. Його очі були чорнющими печами, що пашіли чорним жаром і ширили темне тепло, яке, здається, зігрівало Еріка фізично. Сидячи в Гоупській бібліотеці, він відчував, як тіло вкривається потом.

— Он воно що! Він від’єднається на мить, поки місяці займуть потрібну позицію, й порадиться з друзями. Можливо, в них є якісь здогади. Але як страшенно тяжко підняти руку!

— Не ворушися, — заспокійливо прошепотів вампір, підступаючи ближче, все міцніше приковуючи Еріка своїм поглядом. Хоч Ерік знав, що ті слова — отрута, яка підточує його силу, він відчув, як його м’язи розслабились. То було вкрай тривожне відчуття, проте він не міг примусити себе відвести очей. Він почувався так, як тоді, коли перебував з гарячкою в лікарні й немов збоку бачив, як його тіло лежить на ліжку.

— Ох, Попелю, ти рідкісна красуня в цьому одноманітному світі. — Граф погладив їй щоки тильним боком своїх кривих нігтів, повільно опускаючи їх на шию. Ерік відчував, як б’ється його серце, в чорних дзеркалах графових очей він бачив відображення кожного удару свого пульсу, що розширював артерії на його білій шиї. І ті удари дедалі частішали.

— Ні! — аж сяяв золотом сер Ворен завдяки присутності Аватари. — Вона наш друг, не чіпай її.

Граф, загарчавши, жбурнув Попелю через залу й