Читати книгу - "Голова Мінотавра"

секунд у трубці шипіло й потріскувало, а тоді почувся голос. Чоловічий і не надто приємний.

— Усе ще можу покластися на тебе, Ебергарде?

— Звичайно, — зраділо відповів той, але відразу споважнів. Голос Попельського не віщував нічого доброго. — Що трапилося?

— Я мушу розповісти тобі всю правду, — помовчавши, сказав Попельський. — Але не по телефону… Якомога швидше! Де зустрінемося? І коли?

— Коли? Та хоч і завтра! — відказав Мокк.

— Де?

— Із цим уже гірше, — замислився Мокк і погладив Арґоса по голові. — Ага, вже знаю! Знаю! Є одне місце, де друзі зустрічаються за пляшкою охолодженої горілки й голяшкою. Пригадуєш ресторан «Ельдорадо» в Катовицях?

— Приїдь до Львова. Прошу тебе.

Львів, п'ятниця 28 квітня 1939 року,

третя година ночі

Третій перон Головного вокзалу був порожнім. Окрім сонного залізничника й продавця газет, котрий розкладав свій товар на ятці, тут стояв лише один чоловік: у чорному одязі, котелку на голові й білому шарфі на шиї. Іще одним світлим елементом одягу були замшеві рукавички. Він задумливо дивився на імлу, що клубочилася над рейками та під скляним дахом вокзалу. Півгодини тому, їдучи сюди, він проминув костел св. Ельжбети, що височів у темряві. Ця велична будівля, яка повторювала віденський кафедральний собор св. Стефана, на мить пробудила в ньому спогади про щасливі дні молодості, котрі він провів у метрополії на Дунаї. Зараз він був у місті, яке розташувалося над підземною річкою, а його останні спомини були мертвими й нереальними, як цей львівський Стікс. Попельський знову глянув на табло, де з’явилася інформація про те, що за п’ять хвилин на перон прибуде потяг з Берліна, через Бреслау, Оппельн, Катовиці, Жешув і Перемишль.

Потяг виринув з імли, оповитий парою, наче якась примара. Попельський аж здригнувся, коли паротяг свиснув і зупинився за два метри від нього. Стояв і чекав. За хвилину почали відчинятися двері вагонів. Люди виходили, тягнучи валізки й скрині. Якась пані шукала поглядом носія, нарікаючи на його відсутність. Не пероні височіла гора пакунків. Лише кремезний чоловік середнього зросту був без жодного багажу, окрім маленького саквояжа, що нагадував лікарський. Підійшов до Попельського, і вони сердечно привіталися. Узагалі-то вони бачилися тиждень тому в Катовицях, але зустрічі зраділи невимовно.

Попельський ще не встиг як слід привітати Мокка, коли вгледів за його спиною могутню постать. Відсторонив німецького колегу й придивився до ще одного чоловіка, невисокого, з вузьким лисячим обличчям.

— Дозвольте вас відрекомендувати, — Мокк звернувся до обох чоловіків. — Едуарде, це панове Корнеліус Вірт і Гайнріх Цупіца, мої люди для спеціальних доручень.

Львів, вівторок 9 травня 1939 року,

полудень

Попельський закінчив розповідати, засопів і підвівся з фотеля. Леокадія сиділа заціпеніла й боялася глянути на кузена. Іще ніколи він не викликав у неї такого страху. Не могла повірити, що, крім добре знайомого їй світу, бриджевих четвергів у подружжя Станьчаків, уранішнього читання, звичних домашніх ритуалів, побожних пісень, що їх співала Ганна, пряничків, які пекли на день Св. Юрія, і кондитерської Залевського, існує ще й інший: похмурі райони, де мешкають садисти, божевільні, моральні покручі й шаленці, котрі віддаються брудній хіті, потвор, що гризуть дівочі обличчя або онанізують над колискою власної дитини. Її кузен знав цей світ мінотаврів, трансвеститів і содомітів, ба, навіть намагався його виправити. Наче Тезей, заходив у лабіринт, але, на відміну від міфічного героя, не повертався зі славою на вітчизну, здобувши Аріадну. Він повертався до своєї холодної самоти, котру ділив зі старою панною-дивачкою.

Леокадія здригнулася.

Задзвонив телефон.

— Іще раз доброго дня, пане начальнику, — почувся Едвардів голос. — Я дуже перепрошую за мою поведінку, і те, що я дозволив собі кинути трубку.

— ….

— Так, мені відомо, це жахливо, що сталося із цим хлопчиком… Генем Питкою. Так, це жахливо і дуже небезпечно з точки зору політики…

— …

— Так, я знаю… На жаль, я не зміню свого рішення… Ні… Ні не передумаю… Я йду у відставку й на пенсію…

— …

— Я повинен допомогти дочці й зайнятися онуком після того, як тіло її чоловіка, мого зятя, доктора Воронецького-Кулика знайшли в підземному тунелі над Полтвою… Не нагадуйте мені про це. Я знаю, знаю… такий скандал у родині…

— …

— Ні, справді, це рішення остаточне! Завтра принесу письмову заяву про відставку. Прощавайте, пане начальнику. Adieu! — останні слова Попельський проказав майже жартома. Поклав слухавку й повернувся до вітальні. Присунув стільця й сів біля Леокадії. Поклав руку на її худеньке плече.

— От я вже й не поліцейський, моя люба, — поцілував кузину в скроню. — Я став суддею і катом. А не можна бути одночасно суддею, катом і поліцейським.

— То віднині ти будеш усім, крім останнього? — Леокадія глянула на нього зацікавленим поглядом.

— Не зовсім так, — він підвівся й, відчувши новий приплив енергії, почав ходити навколо столу. — Ні, відтепер я виконуватиму іншу роботу. Стану переслідувачем і мисливцем. Така людина зветься приватним детективом. Бо, крім латини, я знаюсь лише на цьому. Хіба ж на старість можна стати вчителем латини?

— А хто буде твоєю першою здобиччю? — Леокадія вдивлялася в кузена з непідробною цікавістю, наче грала з ним у бриджа й очікувала його відповіді на власне запитання щодо козирів.

— А як гадаєш?

— Убивця маленького Геня Питки?

— Це буде моя перша справа. Навіть, якщо ніхто мені за це не заплатить…

— І що ти зробиш з убивцею, коли спіймаєш? Те саме, що й зі своїм зятем?

Львів, п’ятниця 28 квітня 1939 року,

п’ята година ранку

Доктор Броніслав Воронецький-Кулик начувся чимало фантастичних оповідок про Полтву, невидиму львівську річку, котра, ув’язнена австрійцями в кам’яному руслі, тихо пливла попід містом. Розповідали, що це — таємний світ злочинців, колонія прокажених і повій, притулок убивць і содомітів. Дитиною він уявляв собі, що там над вогняними ріками сидять криваві фурії, а пекельні пси сповнюють підземелля своїм виттям. Дорослим він не раз хотів там побувати й познайомитися із проклятим місцем, котре, якщо вірити міським легендам, заслуговувало на опис Данте.

Коли він, нарешті, опинився там, то розчарувався. Це не був вхід до пекла, а звичайнісінька велика, смердюча клоака, з якої подекуди виринали й відразу втікали якісь нещасники, котрих Воронецький добре бачив у світлі ліхтаря. Йому цікаво було, чи справді тутешні мешканці перебувають, як усі гадали, на останній стадії сифілітичного розпаду. Але перевірити цього не міг. Не мав часу. Люди, котрі його супроводжували, помилково приймали пізнавальний інтерес Воронецького за намагання сповільнити ходу. Він не міг пояснити їм, як його цікавить підземелля. Говорити із кляпом