Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

— Ти чого? — відступивши на крок, мотнув головою Тимур.

Ріно не відповів. Примружившись і випнувши щелепу, він дивився на протилежний бік дороги. Тимур простежив за його поглядом і побачив незграбного карлика, який крокував тротуаром, ледь згорбившись, заклавши короткі руки за спиною та ворушачи губами так, наче розмовляв сам із собою.

— Що там? — витягнула шию Лаура.

Тимур, як і Ріно, одразу впізнав чилійського коротуна.

«Не може бути!» — руки Тимура вкрилися гусячою шкірою.

У ту мить Джеймі став, повернув голову та витріщився на преподобного. Секунду, не більше, його опуклі очі насторожено виблискували, а потім у них засяяло впізнання. Макака згадав. Він кинув швидкий погляд на Тимура та Лауру і пригадав і їх також. Наступні кілька секунд здоровань і карлик, підозріло прискалюючись і синхронно посхилявши голови до пліч, роздивлялися один одного, витягуючи із закапелків пам’яті подробиці першої зустрічі. Тимур раптом подумав, що цей момент потребує тільки музики, як в американському вестерні.

— Це не… — ґевал тицьнув товстим пальцем у Джеймі. — Це не той?

Ще тоді, під час першої випадкової зустрічі, Ріно та Джеймі відчули непояснювану спорідненість, здогадалися, що, попри разючі зовнішні відмінності, їхні глибинні сутності мало чим відрізняються. От і зараз ґевал і карлик проштрикували один одного поглядами та, не промовивши й слова, лише за виразом облич і невловним дрижанням зіниць розуміли, що знаходяться на одній хвилі, перебувають на лише їм доступному еволюційному рівні, — двоє немолодих розбишак, які вирішили покаятися, наготувалися сповна розрахуватися за давні гріхи та шаленства, але не сподівалися, що шлях до Бога виявиться настільки ковзким і тривалим.

— Той, — підтвердив Тимур.

Один раз побачивши, Джеймі було неможливо забути: величезний приплесканий ніс із носовими пазухами, що нагадували отвори дул великокаліберної двостволки, вибалушені безбарвні очі, короткі підсмикані руки з непропорційно накачаними передпліччями, покаті плечі та, звісно, живіт — єдине, що змінилося за майже шість років, — який тепер скидався не на футбольний м’яч, а на запхану під футболку гігантську подушку. Усе було як колись. Ну, майже як колись, тоді, під час першої зустрічі. За п’ять із лишком років у в’язниці коротун не полисів. Точніше, не став іще більш лисим. Із тім’ячка стирчали ті ж самі пучки ріденьких, але старанно зачесаних назад волосин, хіба що серед них з’явилися цілковито сиві.

— Я назвав його чикою, — задумливо прогудів Ріно.

— Так, — кивнув Тимур, усе ще не вірячи, що таке буває. — А він без усякої на те причини дав нам два з половиною мільйони песо, яких якраз вистачило на дорогу додому.

Джеймі здибався з Тимуром, Ріно та Лаурою вранці 1 вересня 2009-го, коли ті поверталися від «NGF Lab» (чи то пак від того, що залишилося від лабораторії після бомбардування) до цивілізації. Того ранку пігмей зганяв у пустелю до одного зі своїх потаємних сховків, де тримав гроші, підроблені документи та зброю. Сповнений благочестивого бажання почати праведне життя, Джеймі порвав на дрібні шматки болівійський паспорт. Гроші — п’ятнадцять мільйонів песо[73] готівкою — спочатку надумав розвіяти пустелею, але потім вирішив віддати їх тим, кому вони справді потрібні. Дорогою назад, до Антофагасти, на узбіччі маловідомої ґрунтової дороги, Макака натрапив на трьох суттєво пошарпаних подорожніх, які клигали в напрямку міста, — двоє чоловіків і молоду жінку. Праву руку жінки було ганчір’ям примотано до тулуба, а її плече неприродно стирчало вгору й уперед. Лице худорлявого чоловіка зі скуйовдженим русявим волоссям рясно вкривали подряпини, настільки лячні, що складалося враження, наче бідолаху прив’язали за ноги до пікапа та кілометрів вісім тягали пустелею. Та найдивніше — у ґевала, який вирізнявся слонячими габаритами, було підбито ліве око. ЛІВЕ! Розчепивши долоні, Джеймі Макака поклав їх на живіт, подивився через дорогу на Ріно Ґроббелаара і, як і Тимур, не повірив власним очам: в одоробла з вепрячими очиськами, пурпурним рубцем на щоці та квадратною, наче шухляда, щелепою синець вимальовувався під тим самим оком, що й п’ять із половиною років тому! Тоді, 2009-го, бажаючи довести Господу серйозність своїх намірів, Джеймі віддав Тимуру та Ріно частину грошей, яких їм якраз вистачило, щоб купити квитки додому. Тепер, невпевнений, що йому не примарюється, коротун просто не знав, як реагувати.

— Оу, справді, це він! — нарешті впізнала Лаура. — Він був на мопеді та віддав нам гроші, а ще… ще він чомусь смердів лайном.

Зненацька Макаку майже повністю загородила чорна машина, що повільно підкотила до тротуару, — старезний (важкий, неповороткий і ненажерливий) американський чотиридверний седан «Chevrolet Impala» 6-го покоління, випущений далекого 1985 року.

Водій залишився на місці. Розчинилися праві дверцята седана і на тротуар вискочили двоє чоловіків: один — високий, жилавий, трохи засмиканий, із водянистими, немов у риби, очима; другий — трохи нижчий, круглолиций, із густою бородою, що майже повністю ховала подзьобані слідами від прищів щоки.

LVII

— Привіт, Джеймі, — виставивши напоказ жовті зуби, вищирився Каберра.

Коротун стрепенувся, відвів погляд від здорованя із синцем під лівим оком і зиркнув наліво. Вочевидь, Макака тільки зараз помітив автомобіль і двох чоловіків, які, по-бичачому нахиливши голови, сунули на нього.

— Здається мені, ти крапаль не доїхав до Токопійї, — засичав мексиканець. — Хіба ні, Джеймі? Ти забув, де твій дім?

Джеймі позадкував, але відповів із неочікуваним для Каберри запалом:

— На відміну від тебе я знаю, де мій дім, mexicano, — про себе подумав, що він не такий «знак» просив у Господа.

Леонардо Каберра смикався та дрібно тремтів, незважаючи на те, що сонце сяяло на повну та температура повітря перевалила за +25 °C. Губи мексиканця подригували та сіпалися, не завжди до ладу зі словами, які він промовляв, через що фрази виходили зім’ятими. Макака не уявляв, скільки кокаїну всмоктав у себе Каберра, щоб устати в таку рань і припхатися до Антофагасти.

— Сука, — зашкварчав Каберра, — як ти ще насмілюєшся глузувати після всього, що зробив? — він потягнувся тремтячою рукою до Макаки. — Сідай у машину!

Джеймі відсахнувся.

— Ні!

За спиною та трохи правіше від мексиканця стояв Омар Аїт ель Саїд, емігрант із Лівану, якого Джеймі раніше ніколи не бачив. Власне, коротун і не міг його знати, оскільки схожий на бойовика Ісламської держави ліванець прибув до Антофагасти не так давно, у квітні 2012-го, тікаючи чи то від ліванських, чи то від ізраїльських спецслужб, які вважали його причетним до організації терактів і викрадення людей на півдні Лівану. Омар ель Саїд не мав ніякого стосунку до карлика, якщо не зважати на той факт, що араб збудував власний