Читати книгу - "Репортер"

виявляє… Хочете всіх під один гребінець стригти? Не вийде… Я прийняв вас, відповідаю вам, тактовно відповідаю, але й ви, будь ласка, дотримуйтесь норм пристойності… Ходімо, подзвонимо Ізвєкову, телефон на кухні.

— Подзвонити йому ми не зможемо… Він живий у моїй пам’яті… В нашій пам’яті… Його могилу нещодавно знайшли комсомольці НДР… І його передсмертні записки… Про те, як і чому він попав в гестапо… Поховали його коло Берліна, неподалік Цоссена, за сім кілометрів від штаб-квартири Власова…

Бласенков скрушно похитав головою:

— Що, в нинішній журналістиці допустимі й такі прийоми?

— Які саме?

— Та отакі… Гра на нервах… Навіть провокація…

Він так само дивився на мене з-під повік, що стали свинцевими; дивився з неприхованою вже ненавистю; однак я розумів, що тепер йому ця розмова також конче потрібна, може, й більше, ніж мені; поговоримо.

— Ще щось у вас є? Я також хочу спитати вас про дещо.

— Будь ласка.

— Що це за справа інженера Горенкова, про яку ви згадали на диспуті в клубі? Я читав недавно статтю Едмонда Осиніна про будівельника Горенкова… Це одна й та ж особа? Чи різні?

— Ви ж чули, як доцент Тихомиров запропонував усім прочитати виступ Едмонда Осиніна про справу Горенкова… Так, це одна й та ж людина…

— Але в статті не було жодного слова про те, що цей самий… Ну, як його? Той, який вів збори… Прізвище забув… Доцент…

— Тихомиров, — посміхнувся я. — Справді, прізвище важко запам’ятовується…

— Правильно, Тихомиров, спасибі… Так от, у статті ніяких обвинувачень проти доцента не було висунуто… Йшлося про те, що нещасного інженера підставили під удар керівники автономної республіки… Навіщо вішати собак на чесних людей? Пахне тридцять сьомим роком…

— Не любите цей рік?

— Ненавиджу… Як і всі ро… радянські люди…

— Не пригадуєте, з чого почався у тому році найстрашніший терор?

— З усього, — відповів Бласенков. — З усіх і з усього.

— Ні… Не з усього… А з доповіді… На лютнево-березневому пленумі ЦК, яку зробив Сталін… Пригадуєте, з чого він почав? Ні? Нагадаю. Я напам’ять знаю, треную свою пам’ять… Так от, він сказав так, цитую: «По-перше, шкідницька і диверсійно-шпигунська робота агентів іноземних держав, серед яких досить активну роль відігравали троцькісти… — вони ж усі масони, як ви запевняєте, правда? — зачепила в тій чи іншій мірі всі або майже всі наші організації, як господарчі, так і адміністративні й партійні. По-друге, агенти іноземних держав, в тому числі троцькісти, проникли не тільки в низові організації, а й на деякі відповідальні пости. По-третє, деякі наші керівні товариші, як у центрі, так і на місцях, не тільки не зуміли роздивитися справжнє обличчя цих шкідників, диверсантів, шпигунів та вбивць, а й виявилися такими безпечними, благодушними і наївними, що нерідко самі сприяли просуванню агентів іноземних держав на ті чи інші відповідальні пости… Невід’ємною властивістю кожного більшовика в нинішніх умовах мусить бути вміння розпізнавати ворога партії, хоч би як добре він був замаскований…» Дуже схоже на те, чим ви нас лякаєте тепер, вимагаючи повсюди розпізнавати масонів, що мають свою організацію й пролізли аж у самі верхи… А що, як розхитаєте суспільство? А що, як почнеться заваруха? Уявляєте, скільки десятків мільйонів масонів та сіоністів ми розпізнаємо?! Я, наприклад, вас розпізнаю, обіцяю вам наперед, ух, як розпізнаю! І доведу, що ви, — я засміявся, — масон.

Бласенков відкинувся на спинку крісла:

— Цікаво, яким же чином?

— А дуже просто. Масони — це фашисти наших днів?

— Звичайно.

— Вони продовжують справу Гітлера?

— Безперечно. Тільки тому ми з ними й боремося.

— Чудово… «Ми боремося»… В такому разі, чому ви зачитували в клубі — під магнітофонний запис — трохи змінений статут всесвітнього антиєврейського фронту, створеного Юліусом Штрайхером, гітлерівським воєнним злочинцем, якого повісили за вироком суду народів у Нюрнберзі?

— Не було в німця такого «фронту»!

— Та невже?! Ви ж у Власова проходили основоположення цього «фронту» на заняттях з «єврейського питання», невже забули?

— Я цих занять не відвідував.

— А як же ви здали залік?

— Хто вам сказав, що я здав залік?

— Архів. Я працював у архіві, Віталію Вікентійовичу… В тому, де зібрано всю документацію, пов’язану з вашою службою у Власова.

— Наша розмова записується на плівку, — Бласенков ураз пополотнів. — Чи відомо вам, що загрожує наклепникові — відповідно до радянського законодавства?

— Відомо. Вам дали строк за зраду, а за наклеп ви ще свого не одержали.

— Як накажете розуміти?

— Не розумієте?

— Зовсім не розумію.

— Історія — штука вельми складна… Чимало, здавалося б, зникає назажди, все начебто повито таємницею, та й роки відстукали своє, але — це не так, несподівано правда піднімається нагору, висвітлюючи всіх тих, хто служив добру, як, в однаковій мірі, і злу…

Я вийняв з кишені фотографію батька, єдину, що збереглась у небіжчиці-бабусі: в формі РВА, поруч генерал Малишкін, полковник Боярський і поручик Бласенков.

Я не поспішав передавати її моєму співрозмовнику, неквапливо розглядав, немовби заново вивчав обличчя людей, зафіксовані фотокореспондентом фашистської газети «Новая Русь».

Лише помітивши, як знову налилися повіки поручика, я простяг йому фотографію:

— Ну як? Усіх пізнаєте?

Він важко підняв голову — повіки вже не міг, перенапружився, — якусь мить вивчав мене поглядом, сповненим стомленої ненависті, потім знову заглибився, розглядаючи фотографію.

— Так, я знаю всіх, хто тут сфотографований, — сказав нарешті він і вперше за всю розмову я вгадав у манері його відповіді тюремність.

— Можу я просити вас назвати людей на ім’я?

— Звичайно… Зрадник Батьківщини Малишкіп… Поруч — зрадник Батьківщини полковник Боярський… Біля нього зрадник Батьківщини капітан Снєгірьов… І я… Зроблено це фото незадовго перед тим, як мене викрило гестапо й кинуло до катівні на Принцальбрехтштрасе…

— Не пригадуєте, як звали капітана Снєгірьова?

— Дуже добре пам’ятаю… Ігор Іванович… Наймит гестапо, мерзотник і тварюка…

— Старієте, пане Бласенков, — сказав я, — пам’ять здав… Ану, згадайте ім’я і по батькові мого батька, я ж його називав у клубі…

І тут я побачив, як повільно потекло обличчя Бласенкова. Воно мінялося на очах, щоки обвисли, миттю пересохли губи, стали безбарвними, якимись попелястими, мочки вух подовшали, вони наливалися жовтуватою синявою, і вперше за всю розмову я помітив, як у старого затрусилися руки…

— Ви ж писали доноси на мого батька в нашій тюрмі, Віталію Вікентійовичу? Ви працювали на прохання міністра Абакумова, хіба не так? Ви дуже добре знали, ким був мій батько, — «капітан Снєгірьов»… Адже він вас перший допитував у сорок п’ятому, в кінці травня, правда? Ось чому я сказав про наклеп. Вас судили за зраду Батьківщини, а ви в нашій тюрмі