Читати книгу - "Прерія"

Гектор вторував їм голосним, протяглим виттям.

Старий враз опинився між Мідлтоном і Полом і схопив їхніх коней за вудила, щоб стримати нетерплячих вершників.

— Тихо, тихо, — прошепотів він. — Зараз вони нічого не бачать, ніби господь покарав їх сліпотою; але вуха їхні добре чують. Тихо, тихо; ярдів триста принаймні ми повинні їхати лише ступою.

Наступні п'ять хвилин здалися всім утікачам, окрім трапера, цілою вічністю. Коли ж до них помалу повернулася здатність бачити, їм здалось, ніби морок, що настав після того, як згасло вогнище, змінився яскравим полудневим світлом. Старий потроху дозволив коням бігти швидше, аж поки загін опинився в одній з улоговин. Тут, засміявшись своїм безгучним сміхом, трапер попустив повід і сказав:

— А тепер нехай скачуть щодуху; але тримайтеся старої трави, щоб приглушити тупіт копит.

Не треба, певне, пояснювати, з якою радістю всі виконали цей наказ. За кілька хвилин утікачі піднялися на вершину горба і, переваливши через нього, помчали далі так швидко, як тільки могли скакати їхні коні, орієнтуючись на провідну зорю, — так корабель у бурхливому морі правує на маяк, що вказує путь до безпечної гавані.

РОЗДІЛ XXII

Сліпучі промені й хмарки,

Що дарували світло й тінь,

Втекли, примхливі та меткі,

Помчали в далечінь.

Монтгомері

Над тим місцем, яке щойно покинули втікачі, панувала така сама тиша, що і в похмурій прерії попереду. Навіть трапер, хоч як напружував слух, не міг вчути жодних ознак того, що між загонами Маторі та Ішмаела почався бій. Коні несли втікачів усе далі й далі, і вже нічого не можна було почути, якби й справді там дійшло до сутички. Старий час від часу щось невдоволено бурмотів, але тривогу свою виказував хіба тим, що підганяв і підганяв коней. Проминаючи поруб у болотистому видолинку, він показав своїм супутникам те місце, де скватерова родина отаборилася того вечора, коли ми вперше познайомили з нею читача, а потім поринув у зловісну мовчанку — зловісну, бо його товариші добре вже знали його вдачу й розуміли, що тільки надзвичайні обставини могли порушити звичний спокій старого.

— Може, досить? — запитав Мідлтон через кілька годин, непокоячись, що для Інес та Еллен така подорож могла бути надто стомливою. — Ми скакали швидко й подолали значну відстань. На часі пошукати місце для відпочинку.

— Дивись, щоб не довелося шукати його на небесах, якщо тобі не до снаги їхати далі, — пробурмотів старий трапер. — Коли б скватер затіяв бійку з тетонами, що було б цілком природно, то ми б мали час роздивитися навкруги й подумати не лише про те, як урятуватися, а й про деякі зручності нашої подорожі; однак я вважаю, що поснути за таких обставин, не сховавшись у надійному місці, означає певну смерть чи полон поки нашого віку.

— Не знаю, — відповів юнак, який більше турбувався стражданнями своєї тендітної супутниці, ніж думкою досвідченого трапера. — Не знаю. Ми проїхали багато миль, і я не бачу ніяких ознак небезпеки; коли ж ви боїтеся за себе, мій добрий друже, то, повірте мені, дарма, бо…

— Твій дід, якби він був живий і потрапив сюди, — перепинив його старий, простягши руку й значущо торкнувшись пальцем Мідлтонового плеча, — не сказав би таких слів. Хто-хто, а він знав, що я навіть у розквіті своїх літ, коли моє око було гостріше, ніж у сокола, а ноги прудкі, ніби в лані, ніколи не чіплявся надто жадібно за життя; то чого б це тепер я так полюбив його, коли воно — я це знаю — суєтне й сповнене суму та болю? Хай тетони роблять зі мною що завгодно — не діждуть вони, щоб убогий і слабкий трапер скаржився чи благав пошани голосніш за інших.

— Пробачте, мій шановний, мій неоціненний друже! — вигукнув присоромлений молодик, у пориві каяття гаряче стиснувши траперову руку, яку той був відсмикнув. — Я сам не знаю, що кажу… чи то пак, я думав лише про наших ніжних супутниць, яких ми повинні захищати…

— Гаразд, гаразд, це природно, а значить, правильно. Твій дід, певне, у цьому випадку вчинив би так само. Гай-гай! Чимало зим і літ, холодних і жарких, вогких і сухих промайнуло над моєю бідною головою, відколи ми з ним разом билися проти приозерних гуронів у суворих горах старого Йорку! А скільки благородних оленів загинуло відтоді од моєї руки, еге ж, — а скільки злодіїв-мінгів! Скажи-но мені, хлопче, чи розповідав тобі коли-небудь генерал (я чув, що він потім став генералом), як ми з ним підстрелили оленя тієї ночі, коли розвідники з цього клятого племені загнали нас у печери на острові, і як ми там спокійнісінько бенкетували собі в безпеці?

— Авжеж, він часто згадував про ту ніч, розповідав усе докладно, але…

— А про співця? Як ото він, було, розкриє горлянку й співає, навіть під час бійки? — запитав старий і весело засміявся, ніби радіючи з того, що нічого не забув.

— Про все, про все, — він не забув жодної подробиці. А ви не…

— Як! І про того диявола, що сховався за колодою?.. І про те, як червоношкірий розбійник шубовснув у водоспад?.. І про індіанця на дереві?

— Про все й про всіх, про всі дрібниці, пов'язані з цим. Я думаю…

— Так, — вів далі старий тоном, який свідчив, що всі ті картини постають в його уяві, мов живі, — сімдесят літ я прожив у пущі й пустелі, і вже хто-хто, а я таки знаю світ і набачився всяких страхіть! Але ніколи, — ані досі, ані опісля, — не доводилося мені бачити, щоб людина отак страждала, як той дикун. А вже ж гордість не дозволила йому прохопитися бодай слівцем, чи закричати, а чи визнати, що його справи кепські! Так у них заведено, і він гідно дотримував цього звичаю.

— Слухай, старий трапере, — втрутився Пол, який досі (що було дуже несхоже на нього) їхав мовчки, задоволений тим, що Еллен однією рукою обіймає його за талію. — За дня зір у мене непомильний і гострий, як у колібрі, але при світлі зірок я не можу цим похвалитися. Хто це там ворушиться в улоговині — хворий буйвіл, чи, може, заблукалий кінь червоношкірих?

Усі зупинилися подивитись, на що показує бортник. Мало не всю дорогу вони їхали невеликими падолами, ховаючись в їхній тіні, але тепер піднялися на горб, щоб далі переїхати саме через ту улоговину, де видніла невідома тварина.

— Давайте спустимося туди, — мовив Мідлтон. — Звір це чи людина — байдуже; ми