Читати книгу - "У задзеркаллі 1910—1930-их років"

чуток і поголосів, а з цілком поважних спогадів сучасників знати, що під час німецького панування в Харкові художник В. Єрмілов плідно працював у культурній ділянці, інакше мовлячи, підтримував «новий порядок». Відомий радянський оббріхувач дійсности, письменник Ю. Смолич писав у своїй книзі спогадів «Розповідь про неспокій триває» про те, як, повернувшись до «визволеного» Харкова, він одразу ж заходився «відроджувати» місцеве культурне життя, себто вишукувати тих, хто служив ворогові під час окупації. «З відновленням мистецького життя поталанило не дуже, — значив Ю. Смолич. — Правда, тут віднайшли пташку крупнішого калібру — художника Єрмілова, найпершого колишнього поплічника Валеріана Поліщука в „Аванґарді“. В. Єрмілов не залишав своєї праці і, здається, тільки прибуло до Харкова видавництво, відновив свою діяльність графіка-оформлювача книжок».

Хай там як, але «виявили», мабуть, точно, що автором знаного плакату «Жиди — вороги твого народу!», що за німців був розвішаний Харковом, як про те дейкували, В. Єрмілов не був. Також малоймовірно, що ним був Михайло Майський — замолоду художник-маляр, а згодом член «Гарту» і ВУСППу, під час окупації, як згадує Смолич, він «знову повернувся до своєї професії маляра-альфрейника: роботи було до біса — малювати та перемальовувати офіцерські казино та квартири есесівців». Насправді ж аґітаційна друкована продукція завозилась, зокрема в Україну, з Німеччини.

Про цю «мистецьку» крамолу тут згадується для того, аби ще раз виявити, яким чином відбувалися пізніші розправи над літературними та мистецькими «залишенцями» на окупованих територіях, що відбувались за активної участи «спогадувачів» типу Ю. Смолича. Втім, єдиного натяку з вуст сусіди, залишеного аґента, пересічного обивателя тощо, для яких НКВД навіть розвісило Харковом спеціальні скриньки для доносів, вистачало для того, щоби людина отримала свої десять років радянської каторги. І часом лише за те, що залишалась під німцями не з власної вини, адже евакуаційні талони перед війною передбачались лише для номенклятурних співробітників. Але навіть декого з них, як-от «залишенця» А. Любченка, який не схотів евакуюватися, вишукували спеціальні загони енкаведистів і вивозили силоміць.

Тому-то творчий доробок В. Єрмілова воєнних часів (здебільшого його друковані зразки), який донині зберігається в архівах правонаступників НКВД-КГБ у теках з грифом «Хранить вечно!» — надзвичайно важливий для відтворення бодай загальної картини мистецького відродження України 1930—40-их років.

«Глядя, Ермилов думал: лучше, / лучше бы мне ослепнуть, оглохнуть, — нагадує Б. Слуцький про часи репресій проти мистця, а також пізнішу його реакцію: — Но не ослеп тогда Ермилов, / и не оглох тогда Ермилов. / Богу, кулачища вскинув, / он угрожал, украинский Иов».

…Захований у невтральну ознаку «харківський», що її зауважуємо в заголовку твору, В. Єрмілов витворився наприкінці поезії Б. Слуцького (яка, між іншим, побачила світ якраз 1984-го року, себто на 100-ліття від дня народження тоді ще крамольного художника!) на «украинского Иова». Звідси вже зрозуміло, якому саме богу, «кулачища вскинув», погрожував Єрмілов у вірші харківського поета. Адже Бог, Отець і Герой-переможець під ту пору, либонь, для усього світу був один — товариш Сталін! Колишньому фронтовику Борисові Слуцькому, якому судилося звідати багато чого на цьому світі («мало я ходил по костелам, много я ходил по костям») було добре про це знати: «В первую послевоенную зиму / он показывал мне корзину, / где продолжали эскизы блекнуть, / и позволял руками потрогать, / и бормотал: лучше бы мне ослепнуть / или шептал: мне бы лучше оглохнуть».

Харків. Стадіон спілки металістів. 1930-ті роки

Загартоване плужанство чи плужне гартованство?

Що ж таке пролетарська поезія і взагалі мистецтво? На цьому питанні зламали зуби всі, хто брався розв’язати його. Розв’язувати ж його не треба. Треба взяти готову відповідь пролетаріяту й не слухати інтеліґенції.

А. Платонов

Гарний смак нашої інтеліґенції укорінений набагато слабше за несмак нашого народу.

Бертольд Брехт

Ставлення української інтеліґенції 1920~30-их років до народної, чи пак «низької» культури завжди було амбівалентне. З одного боку, тогочасні футуристи любили погратися в жорстокий міський романс, ніби як пародіюючи свого нещодавнього кумира І. Сєвєряніна, а насправді виявляючи в цьому «викривальному» жанрі ту карикатурну «дійсність», що її не вистачало культурі більш витонченій, «пролетарській». З іншого боку, відчуття неприємної вульґарности, присутньої у тогочасному пролеткульті, переслідувало навіть самих його творців. «Пролетаріят ще не встиг виробити свою естетику, — виправдовувався О. Брік 1919-го року. — Проблема мистецтва ще не піддавалась його революційній критиці. Тепер, коли довелося також у цій галузі насаджувати свою диктатуру, в пролетаріяту не виявилось необхідних ідеологічних передумов».

На початку 1920-их років в Україну прибувають з Москви інструктори Всеросійського центрального пролеткульту на чолі із завідувачем Федоровим-Новицьким з метою відкриття Українського бюра. Виступивши з доповіддю, московський гість, звичайно ж, по-хазяйськи зазначив, що «з перемогами на фронтах ми ще не зовсім здолали буржуазію, що залишається міцна завдяки власній культурі, яка спроможна захопити, роздрібнити, розпорошити пролетарські сили». Так само вірнопіддано озвалося українське начальство, зазначивши, що «ідеї пролетарської культури були зовсім незнайомі Україні, де робітничо-селянській масі доводилося постійно перебувати під загрозою небезпеки з боку ворогів — денікінців, петлюрівців та ін.» Словом, хоч і викрутилася натоді малоросійська культурна верхівка перед московськими ревізорами, і російський «Пролеткульт» згодом таки не мав великого впливу серед українців, заклопотаних, як зазначалося вище, боротьбою із ворогами та самими собою, але його ідеї сприяли процесові виникнення в Україні масових літературних організацій.

Варто зазначити, що за згаданого часу змагали між собою в ідеологічній придатності до «нового» життя селянський «Плуг», організований у Харкові 1922-го року С. Пилипенком, при якому існувала мережа письменницьких гуртків, котра охоплювала близько 200 письменників і тисячі початківців, і пролетарський «Гарт», заснований 1923-го року В. Елланом-Блакитним, чиї члени уникали ідеї «масовости», вважаючи, що вона призведе до зниження мистецьких критеріїв. Але чому культура міських, себто пролетарських мас неминуче несла на собі печатку вульґарности, якої був позбавлений сільський фолкльор? Невже у цьому був винен самий лише російський «Пролеткульт», який заніс бацилю «масовости» в українську культуру? Навряд чи, адже у самій Росії з пролетарською культурою не дуже склалося.

«Слабка спроба Пролеткульту відстояти незалежність пролетарської культури розбилася об повну ідеологічну непідготовленість пролеткультівців і повне невігластво щодо основних питань мистецтва, — значив О. Брік. — Пролетарські гасла зависли в повітрі, не зрушивши мистецтва ані на крок з його споконвічних позицій».

Але чи існували, спитаймося, ці «позиції», і то не лише в російському суспільстві? Наприклад, зазвичай сільська за своїм походженням українська аристократія ніколи не знала того, що сьогодні іменується цивілізованим поводженням, себто «манерами». Безперечно, вона була духовна, благородна і звитяжна, себто не їла за столом руками і не сякалася в жменю, але яке-небудь княже дурисвітство і сваволя