Читати книгу - "Жлобологія"

які полюбляють при кожній нагоді і без неї демонструвати власну силу і крутизну, насправді є енергетично слабкі. Це демонстрація того, що відсутнє.

Скажімо, людина говорить: «Я професійний українець (рускій, єврей, опозиціонер, провладний, ґей, християнин і ще чорт знає що)» І в цій системі координат він ставить себе як точку відліку, як взірець досконалості.

Тут можна говорити про комплекс меншовартості, ймовірність психічної деформації у віці становлення, можливо, серйозної психічної травми. А можна говорити і про наявність у цієї людини акцентуації. Є таке поняття в психології. Люди зі схожими акцентуаціями легше об’єднуються. На відміну від інтелектуалів, яким це важко дається.

Інтелектуали й еліта

Ці люди розмовляють мовою, яка часто малозрозуміла для інших. Тут є свої переваги і недоліки. Перевага в тому, наприклад, що спецслужба не може їх звинуватити в державній зраді, бо для цього потрібно незрозумілі слова вивчити для початку і ще зрозуміти, про що мова (Усміхається. — Упоряд.). А недолік у тому, що вони не можуть висловлюватись інакше. Це як лікар у середовищі політиків. Мовлення лікаря деформоване вузькопрофесійною лексикою, йому складно говорити впевнено поза межами клінічної термінології, він мислить анамнезом, діагностикою, дивиться на людину і бачить її «в розтині», і не може плести різні культурні нісенітниці, в яких немає сенсу. Бо це не демагог, а прагматик.

Інтелектуал насправді не потребує компанії собі подібних. Якщо цей пошук публічно демонструється і стає своєрідним прапором інтелектуалізму, то це просто сум’яття недоуків.

Соціальні мережі тут поза конкуренцією. Якщо ти там активно присутній, то маєш витрачати на віртуальних друзів свій реальний час. А якщо інтелектуал потрапляє в коло інтелектуалів, начебто теж мусить довести, що він такий самий. Замість того щоб пам’ятати, що він — інакший.

Засадничо, інтелектуально багата людина завжди має з ким поговорити. Із самим собою зокрема (Сміється. — Упоряд.). «Со мной всегда герой моих любимых книжек, я никогда не бываю одна». Це правда, бо така людина на самоті не нудьгує, має чим зайнятися. Інакше вийде, як у Подерв’янського в «Ріпці»: «Давайте пополемізуємо, Мурзик Васильович...»

Чи можна українських інтелектуалів зарахувати до еліти? До того, що не існує? Основна з критеріальних ознак еліти — це її незалежність. Навіть один від одного. Західна еліта еволюціонувала від аристократії — і відповідно успадкувавши майнові статки своїх предків — отримала вольності і права, політичні, родові та інші. Захистила їх. Для родової еліти на Заході зміна політичної влади нічого не змінює, як жили собі у родових маєтках, так і далі живуть. Як сотні років тому праправуйко цього нащадка аристократа зарізав когось у тому замку і забрав собі, так його нащадок у ньому і досі безжурно живе. Він може там здегенерувати, що теж правда. А може розвиватися. Це його вибір. Вузькоклановий. У нас такої еліти історично не могло бути й не буде найближчим часом.

Я не бачу жодних перспектив для казкового розвитку українського суспільства. Лише можливість звичайної еволюційної зміни поколінь, що є характерним для будь-якої країни.

Стан залежності

Моє покоління — це заручники радянського жлобства. І ті, хто проти нього в душі боровся, — передусім. Вони — не повстанці, а вільновідпущеники. «Не все ж погано було в минулому,» — їхня вічна підлабузницька пісенька. Сміттярі національної історії.

А щирий повстанець за визначенням вижити не може. Як Гірник. Чи Стус.

Лишається надія на молоде покоління. Я сам — продукт радянського суспільства і розумію, що моя ненависть до комунізму вже моєму синові не дуже зрозуміла і, можливо, це виглядає архаїчно і кумедно. Асинхронізм, невідповідність поведінки до вимог часу — теж складова жлобства. Я розумію, що деякі риси характеру і моєї пострадянської поведінки краще на люди не виносити. Вони були виплекані радянською жлобською системою, і якщо я проти них досі боротимуся в тих самих формах, то це виглядатиме ще жлобкуватіше, ніж ті, проти кого воно спрямовано. Тому краще критикувати Плутарха з Геродотом, аніж Леніна зі Сталіним. Забуття — найкраща форма інтелектуальної помсти. Не личить єретику сперечатися з дебілами. Будеш добре робити свою справу — отримаєш визнання у вигляді вогнища і старої жлобихи з в’язкою хмизу. І все...

Кожен, хто щось про когось говорить, стає залежний від своїх слів. Усе, що ми говоримо на Схід і на Захід, включає в себе імпліцитно стан залежності від Сходу і Заходу. Як би ми не дули щоки і не розповідали, які ми, українці, незалежні і волелюбні. Забагато «інтелектуальних» балачок про це.

Ми є лише вічними свідками соціальних переворотів і політичних заколотів чи то на Півдні, чи то на Сході, а потім швиденько вибираємо, до чого б це нам стати причетними, щоб прославитися. Ми ж не становимо інтересу як ресурс. Казки про те, що «земля наше багатство», може, років 200 тому й мали сенс. Зараз українська земля нікого не цікавить. А народ сам по собі не є ресурсом, навіть репродуктивним, — він сильно пропитий, обкурений і обдовбаний. Разом їх багато, і вони нічого не вміють і не хочуть уміти.

Дві Росії

Можна у всіх бідах звинувачувати москалів, але чи це допоможе? Вони кажуть про дві України, а от Росії точно дві. Це у них така хвороблива проекція.

Існує Росія Петербурга, країна видатної культури, і Росія жлобської Московії. Москва — це така ординська катастрофа, ярмо для цієї частини території. Петербурзька Росія — традиції вічевих міст-республік Новгорода і Пскова, міст-республік, які ще Іван III знищив, — досі є для москалів сіллю в оці. Ця Росія була і є європейським викликом для ординської Москви. Безумовно, треба це брати до уваги. Історія могла б піти іншим шляхом, бо генеалогічно столицею Росії мав стати Новгород, зі своїми традиціями й історією, і Європа була б іншою. У цьому сенсі російське жлобство є поганою калькою з азійсько-ординського штибу поведінки. Але українське жлобство має не менше турецько-татарське коріння.

У нашому побуті азійська поведінка домінує, тому ми так затято доводимо всім і собі, що ми європейці. Це зайцю треба щодень доводити, що він прудкіший за всіх на світі, а вовку — не треба.

Українська ікона

Україна живе, як турецький базар, вона багато в чому схожа на Стамбул.

Не потрібно забувати, що велика Османська імперія була і вона мала потужний вплив на нашу історію. Ми заганяємо в підсвідомість орієнтальну складову ментальності, але нею ми насправді керуємося. Український тип економіки — східний. Він передбачає