Читати книгу - "Твори в п'яти томах. Том V"

північ. Зосталися лише кілька спеціальних експедицій, по які послано швидкохідні ракетоплани. Увага! Відомий пілот Олексій Троянов на своєму швидкохідному С-218 вилетів сьогодні на Фалклендські острови по групу метеорологів. Увага! Увімкніть екрани, транслюємо політ Олексія Троянова на ракетоплані С-218”.

Тим часом я перевірив напрямок. Унизу купчилися все так само хмари, в рідких прогалинах між якими видно було сині смуги. Автоматичний покажчик стрілкою відзначав місцеперебування ракетоплана — трохи на захід від Африки над просторами Атлантичного океану. Ще далеко до островів Фалкленд навіть для моєї швидкості 6000 кілометрів за годину. Що передає далі радіо? Репродуктор знову закінчив фразу:

“…Як гадає астроном Бермігтон, Комета, проходячи по дотичній до орбіти Землі, вплине на Місяць. Цілком імовірно, що наш супутник не витримає притягання Комети і зірветься з своєї орбіти під кутом до Комети. В такому разі Місяць піде між Сонцем та Кометою параболою до орбіти Юпітера. Земля може позбутися свого споконвічного супутника. Та остаточно це буде з’ясовано перед першим вибухом, о десятій годині п’ятдесят п’ять хвилин. Астроном Бермігтон гадає, що Місяць зірветься з орбіти і покине Землю! Увага! Астроном Скаутлей заперечує це припущення і доводить, що Місяць тільки змінить свою орбіту на витягнений еліпс, але лишиться вірним супутником Землі”.

Цікаво, хто з учених має слушність? А втім, питання про Місяць не таке вже істотне, коли йдеться про долю всієї Землі.

Та й проект інженера Андрєєва може не дати бажаних наслідків. Так запевняють деякі вчені. Я не вчений, я звичайний пілот. Але, може, саме тому вірю в проект інженера Андрєєва. 21 червня Андрєєв обертає земну кулю на велетенську ракету. Ця думка близька мені. Я знаю, що таке ракета. Тільки ракетному двигуну належить майбутнє. Стародавній мудрець Архімед, що винайшов важіль, сказав:

— Дайте мені точку опори, — і я підніму земну кулю!

Ракета дає людині точку опори скрізь і всюди. Вона сама — точка опори. Для літака потрібне повітря, для моторного човна — вода, від яких вони відштовхуються. Ракета відштовхується сама від себе. Вибухи, що відбуваються в її розрядній частині, штовхають ракету вперед, незалежно від того, куди спрямовано ці вибухи — у порожняву чи в повітря, у воду чи ще кудись. Зворотна реактивна сила вибуху — ось що рухає ракету.

Проте де я?

Покажчик місця перебування ракетоплана наблизив стрілку майже до самих островів Фалкленд. Спереду видно було піняві буруни, побережні скелі і рівну, без єдиного пагорка поверхню землі.

Але де ж шукати професора Пелюзьє та його експедицію?

Бухта Оф-Гарборс, над якою я пролітав на значно зменшеній швидкості, була теж пустинна й мертва. Величезні будівлі порту справляли сумне враження — наче мешканці цього пожвавленого міста несподівано вимерли. До того ж стало темніти. Правда, сутінки, що сходили на землю, незабаром осяяло зеленувате примарне світло Комети, хвіст якої широкою смугою простягся через увесь небосхил.

Так, у бухті Оф-Гарборс не було нікого, бо попереджена про мій приліт експедиція дала б знати про себе яким-небудь сигналом. Хоча б багаттям.

Я пролетів до порту Стенлей. Пустельна рівнина пропливала під ракетопланом.

А що коли їх нема і там? Що коли вони змушені були перебратися ще кудись?

Та ледве тільки на обрії хвилястою лінією вималювалася затока, я помітив великий чорний стовп диму.

Сигнал!

ІV

Через кілька хвилин я плавно спустився на тверду землю біля великого багаття. До дверей ракетоплана підбігла струнка дівчина в нейлоновому плащі. Вона щось кричала, але звуки її голосу не долинали до мене, відокремленого від зовнішнього світу герметичними дверима кабіни. Нарешті я відчинив двері.

— Ви — пілот Троянов? — почув я дзвінкий молодий голос. І, не дожидаючи відповіді, Жанна Пелюзьє мовила: — Ну, звичайно, це ви. Хто ще міг би забратися сюди в такий жахний час? Правда, ми дуже турбувалися. Адже в нас зіпсувався передавач, і ми не могли подавати вам сигналів. Але ми зробили все, що змогли. Бачите? — показала вона рукою на вогнище.

— А де ж інші? — спитав я.

— То ви ще не знаєте? Батько хворий на малярію. Але це не страшно, — він легко переносить цю хворобу. Гірше з Дюшеном: у нього дуже гостра форма, і зараз він лежить майже непритомний. А лаборант Стенуа коло них. Мені доручено стежити за вогнищем, щоб не пропустити вас. Ходімо, ходімо до будинку.

На порозі нас зустрів молодий, з енергійним, різко окресленим обличчям хлопець. Це був Стенуа. Він міцно потис мені руку і сказав:

— Я дуже боюся, що Дюшен не зможе летіти. Професор каже, що йому могло б допомогти тільки переливання крові. Я просто не знаю, що робити.

Старий професор Пелюзьє, видно, насилу підвівся з свого крісла і тихим голосом привітався зі мною:

— Коли ми вирушимо, професоре? — звернувся я до нього.

— Вам уже казали про нашого хворого? Його не можна чіпати, доки не закінчиться пароксизм. Він надто слабий.

— Виходить…

— Не раніше як завтра вранці. А може… — Голос професора затремтів, і він насилу закінчив фразу: — Може, нам доведеться лишити його тіло тут…

Мене зовсім не лякала думка, що нам треба затриматися тут до ранку. До початку вибухів у полярній області лишалася більш як доба. За цей час я міг би кілька разів пролетіти звідси до озера Мічіган. Але хто знає, які несподіванки можуть трапитися?

— Усе-таки краще було б вилетіти якнайшвидше, — нагадав я професорові. — У мене щодо цього дуже суворі інструкції. Зараз я поговорю з Комітетом порятунку Землі.

Жанна Пелюзьє пішла зі мною. Ідучи, вона розповіла мені, що експедиція перебувала на островах Фалкленд щось із два місяці і закінчила свою роботу тільки два дні тому. Професора Пелюзьє не лякають майбутні події. Він турбується тільки про те, щоб довезти в безпечне місце зібрані матеріали.

Моя розмова з Комітетом була дуже коротка. Ось записи її.

“Прибув на острови Фалкленд. Знайшов експедицію. Можу летіти на Північ не раніше ніж уранці 21 червня, бо один з учасників експедиції, Густав Дюшен, тяжко хворий”.

“Вилітайте при першій змозі. Маршрут лишається той самий. Ще раз підкреслюємо, до екватора можете сподіватися допомоги тільки в Буенос-Айресі”.

Перепросивши професора, я ліг спати: пілот ракетоплана має бути здоровий і бадьорий. Вилетіти ми поклали вдосвіта.

Близько дванадцятої години ночі мене збудив легкий доторк до плеча. Жанна Пелюзьє стояла біля мене, обличчя її було бліде:

— Дюшен помер, — тихо сказала вона. — У нього слабе серце, воно не витримало напруження під час кризи.

…Багряне сонце тільки-но показало край свого диска з-за моря, коли я