Читати книгу - "Чарівні створіння"

в Лінин бік.

— Від тебе проблеми з дня твого народження, Мейконе, — сказала Амма й обернулась до Ліни. — Але я не можу повірити, що ти, Ліно Дюкейн, втягла в це й мого Ітана.

Ліна не стрималася:

— Ну звісно, це ж я погана. А ви що, й досі не збагнули? Чекайте, буде гірше!

Сервіз злетів у повітря й застиг. Мейкон перевів на нього незмигний погляд, розуміючи: це виклик. Тієї ж миті чашки акуратно приземлилися на своє місце.

— Я стану темною, і вам цього не змінити.

— Неправда.

— Та невже? Я закінчу так само… — вона не змогла договорити. Ковдра впала з її плеча, і Ліна взяла мене за руку. — Ітане, доки не пізно, тримайся від мене подалі.

Мейкон роздратувався:

— Ти не станеш темною, що за легкодухість! Вона ж хоче, щоб ти думала саме так.

«Вона» він вимовив з тією ж зверхньою інтонацією, як вимовляв «Гатлін».

Маріан поставила чашку на стіл:

— Для підлітків усе — кінець світу.

Амма заперечно похитала головою:

— Чомусь судилось бути, а чомусь — ні. Але тут ще ніхто не ставив крапку.

Лінина рука дрижала.

— Вони кажуть правду, Л. Усе буде добре.

— Все буде добре? — висмикнула вона руку. — Моя матір — катаклістка, вона хоче мене вбити. Ми же щойно бачили видіння: на моєму роду прокляття, вже сто років, ще з часів Громадянської війни! Мені за два місяці буде шістнадцять, а це все, що ви можете зробити?

Я знову ніжно узяв її за руку — вона була не проти.

— Я бачив те саме видіння. Обраних призначає книга. Можливо, тебе вона не обере, — я хапався за соломинку, але в мене не було альтернативи.

Амма, грюкнувши блюдцем і чашкою об стіл, зиркнула на Маріан.

— Книга? — Мейкон вп’явся в мене очима.

Я спробував витримати його погляд, але не зміг:

— Книга з видіння.

«Ітане, мовчи».

«Ми маємо йому сказати. Ми не впораємося самі».

— Дядьку М., не зважай, ми навіть не знаємо, що означають ті видіння, — не здавалася Ліна, але після нещодавнього випадку я вже був з нею не згоден. Ми мали розповісти, адже все виходило з-під контролю. Й що далі… Ми начебто тонули, і я не міг не те що Ліну, а навіть себе витягнути на суходіл.

— Можливо, ці видіння означають, що не всі у твоїй родині стали темними? Як щодо тітки Дел? Ріс? Як може стати темною маленька Раян, якщо вона зціляє людей? — запитував я, підсуваючись до неї ближче.

Ліна втислася в спинку стільця:

— Ти нічого про нас не знаєш.

— Але ж, Ліно, він правду каже, — сердито зиркнув на неї Мейкон.

— Ти не Ридлі, ти не твоя мати, — старався переконати я Ліну.

— А звідки ти знаєш? Ти ж ніколи з нею не зустрічався. Та і я теж, хіба що у психопатичних нападах, яким, здається, ніхто не може дати ради.

Мейкон підхопив мій тон:

— Ми були не готові до таких нападів, я не знав, що вона здатна мандрувати. Не знав, що вона вміє дещо з того, що вмію я. Чародії не володіють цим даром.

— Щось ні про мене, ні про мою матір ніхто нічого не знає.

— Ось чому нам потрібна книга, — цього разу я говорив, дивлячись Мейкону в обличчя.

— Про яку книгу йдеться? — Мейкону уривався терпець.

«Не кажи йому, Ітане».

«Ми повинні».

— Про книгу, яка прокляла Женев’єву.

Мейкон з Аммою перезирнулись. Вони вже знали, що я скажу далі.

— Про «Книгу місяців». Якщо вона наклала прокляття, вона повинна його зняти, чи не так?

У кімнаті запала тиша.

— Мейконе, — подивилася Маріан на Мельхіседека.

— Маріан, не втручайся, ти вже й так наламала дров. А сонце, до речі, зійде всього за кілька хвилин.

Маріан знала, точно знала, де книга, та Мейкон змушував її мовчати.

— Тітко Маріан, де книга? — запитав я, не зводячи з неї очей. — Ви маєте нам допомогти, мама б допомогла, і ви ж не будете перебіжчиком, правда?

Я вів нечесну гру, але так було треба.

Амма піднесла руки, а тоді опустила їх на коліна: це означало, що вона капітулює. Рідкісний знак.

— Що зроблено, те зроблено, Мельхіседеку, вони потягнули нитку. Ця стара одежина має розторочитись, така вже її доля.

— Мейконе, є закони. Якщо діти просять, я зобов’язана їм допомогти, — мовила Маріан і подивилась на мене. — «Книга місяців» не в Lunae Libri.

— Звідки ви знаєте?

Мейкон зібрався йти й обернувся до нас. Він зціпив зуби, а в його очах темнів гнів. Коли він нарешті заговорив, його голос відлунював від стін, від стелі, від кожного з нас:

— Бо саме ця книга дала назву всій бібліотеці. Вона — наймогутніший провідник до царства мертвих. Вона прокляла нашу сім’ю до кінця часів, і знайти її не можуть уже сто років.

1. XІІ

Полювання на відьом

У понеділок вранці ми з Лінком їхали за маршрутом «Дев’яте шосе — розвилка — забрати Ліну — школа». Лінку Ліна подобалась, але у Рейвенвуд він би не поїхав нізащо в світі. Для нього це досі був будинок з привидами — і крапка.

Якби ж він тільки знав! Вихідні з Дня подяки тривали як завжди — з четверга до понеділка, але здавалося, що цілу вічність. Адже ми так багато встигли: побували у «зоні сутінок» за святковим обідом, побачили літаючі вази й опустилися на дно землі, не виходячи за межі міста. На відміну від нас, Лінк провів вихідні за тим, що дивився футбол, надирав вуха братам і перевіряв сирні кульки на предмет наявності в них сюрпризу у вигляді цибулі.

Однак він теж знав, що таке проблеми, і застерігав чекати на них з інших джерел. Цього року я навіть не здогадувався, що становитиме для нас найбільшу небезпеку.

Останню добу Лінкова мати висіла на телефоні. Вона перетягнула на кухню дріт, зачинилася там і нашіптувала щось у слухавку, а на обід до неї прийшли місіс Ашер і місіс Сноу. Всі разом вони зникли на кухні — так обговорювати «військову стратегію» було зручніше. Коли Лінк зазирнув під приводом «випити шипучки», він мало що почув з їхньої розмови, але й того було достатньо. Його матір затіяла небезпечну гру. Вона брала реванш: «Так чи так, а ми виженемо її зі школи. І її цуцика теж». Не дуже й страшно, але, знаючи мати Лінка, я мав підстави для хвилювань. Ніколи не можна забувати, що місіс Лінкольн і їй подібні підуть на все, щоб захистити і своїх дітей, і