Читати книгу - "Таємниці походження всесвіту"

частинки Хіггса. Не хухри-мухри!

Ці ідеї були зрозумілі ще 1977 року, ще навіть до відкриття власне правдивого кварка (оскільки красивий кварк уже було відкрито, а всі інші кварки ходять слабкими парами, – верхній із нижнім, чарівний із дивним, – було очевидно, що має існувати ще один кварк, який, щоправда, було відкрито лише 1995 року і який важив аж у 175 разів більше за протон). Проте знати, що потрібно, і дійсно збудувати машину, здатну виконати цю роботу, – то є дві великі різниці.

Розділ 21
Готичні собори ХХІ століття

…набуток премудрости ліпший за перли!

Йов 28:18

Станом як на 1978 рік (коли було підтверджено всі інші передбачення електрослабкої теорії), так і на 1983-й (коли було відкрито W– та Z-частинки) прискорення протонів до достатньо високих енергій для вивчення повного спектра всіх можливих мас бозона Хіггса набагато перевищувало можливості будь-якої з наявних машин. Для цього був потрібен прискорювач, принаймні на порядок потужніший за найпотужнішу з наявних машин. Іншими словами, не колайдер, а суперколайдер.

Сполучені Штати, які домінували в науці та техніці впродовж усього періоду після закінчення Другої світової війни, мали вагомі причини бажати збудувати таку машину. Зрештою, до 1984 року женевський ЦЕРН постав як панівна лабораторія в галузі фізики елементарних частинок у світі. Коли в ЦЕРН було відкрито і W-, і Z-частинку, американська гордість зазнала такого удару, що через шість днів після прес-конференції, на якій було оголошено про відкриття Z-частинки, газета «New York Times» надрукувала редакційну статтю під назвою «Європа – 3, США – навіть не нуль»!

Уже за тиждень після відкриття Z-бозона американські фізики вирішили скасувати спорудження прискорювача проміжної потужності на Лонг-Айленді та піти ва-банк. Вони вирішили збудувати велетенський прискорювач з енергією центру мас, майже в сотню разів більшою, аніж у SPS, що в ЦЕРН. Для цього їм були потрібні новітні надпровідні магніти, тож їхнє дитя дістало назву Надпровідного суперколайдера (SSC).

Після того, як 1983 року американська спільнота фізиків елементарних частинок виступила з пропозицією цього проекту, почалася традиційна мишача метушня різних штатів за урвання шматка велетенського фіскального пирога за його побудову та утримання. Після тривалих політичних і наукових перетягувань каната було обрано місце на південних околицях Далласу, штат Техас, у містечку Ваксахачі. Якими б не були мотиви цього рішення, Техас видавався напрочуд підходящим місцем, адже все, що стосувалося цього проекту, який 1987 року схвалив президент Рейган, було надвеликим.

Велетенський підземний тунель завдовжки 87 кілометрів мав стати найбільшим із будь-коли збудованих тунелів. Проект мав стати удвадцятеро більшим за будь-який інший фізичний проект, за який коли-небудь бралося людство. Запропонована енергія зіткнення пучків, кожен із яких повинен був мати енергію, у двадцять тисяч разів більшу за масу протона, мала б у сотню разів перевищувати енергію зіткнення, досягнуту машиною в ЦЕРН, у якій було відкрито W– та Z-частинки. Для цього були потрібні десять тисяч безпрецедентно потужних надпровідних магнітів.

Перевищення витрат, брак міжнародної кооперації, проблеми з економікою США та політичні махінації врешті-решт призвели до закриття проекту SSC у жовтні 1993 року. Я дуже добре пам’ятаю ті часи. Я тільки-но переїхав із Єлю до Західного резервного університету Кейса, де дістав посаду очільника фізичного факультету й мандат на його перебудову та найм упродовж п’яти років двадцятьох нових членів професорсько-викладацького складу. За перший рік після нашого оголошення про відкриття вакансій, у 1993–1994, ми отримали більше двохсот резюме від провідних науковців, які працювали над SSC, а тепер лишилися без роботи й будь-яких перспектив. Багато з них були дуже просунутими, з досвідом роботи на професорських посадах поважних університетів, які вони полишили задля роботи на вістрі прогресу. Це було дуже сумно, і більше половини з тих людей були змушені взагалі піти з цієї галузі.

Очікувана вартість проекту на момент його закриття 1993 року виросла з початкових 4,4 мільярда доларів, закладених у бюджет 1987 року, до 12 мільярдів. Хоча це були, та й зараз є величезні гроші, доцільність зупинки цього проекту викликає сумніви. На нього вже було витрачено 2 мільярди доларів, і було завершено будівництво двадцяти чотирьох кілометрів тунелю.

Рішення зупинити проект не було чорно-білим, проте, ухвалюючи його, слід було б звернути більшу увагу на кілька речей: від збитків, пов’язаних із втратою значної частки вихованих країною талановитих фахівців із фізики прискорювачів та експериментаторів у галузі фізики елементарних частинок до перекреслення багатьох нових проривів, які могли стати плодами витрат на розвиток високих технологій і принести користь нашій економіці. Мало того, якби SSC було збудовано та запущено в експлуатацію згідно з планами, ми вже десятиліття тому могли мати відповіді на експериментальні запитання, що стоять перед нами й досі. Чи вплинуло б наше знання цих відповідей на наші дії впродовж цього часу? Гадаю, що ми так цього й не дізнаємося.

Ці 12 мільярдів доларів були б витрачені за період у 10–15 років, упродовж спорудження комплексу та процедури його введення в експлуатацію, а отже, його вартість становила б десь близько мільярда на рік. За мірками федерального бюджету це невелика сума. Мої політичні погляди широко відомі, тож я нікого не здивую, якщо висловлю припущення, що, скажімо, США не стали б менш захищеними, якби урізали на цю суму свій роздутий щорічний оборонний бюджет, який від цього зменшився б менш ніж на відсоток. Ба більше, усі витрати на SSC, гадаю, були б порівнювані з витратами на кондиціювання повітря та транспортування вантажів у рамках нашого катастрофічного вторгнення в Ірак 2003 року, від якого постраждали наша загальна захищеність та загальний добробут. Тут я просто не можу ще раз не звернутися до свідчення перед Конгресом Роберта Вільсона щодо прискорювача у Фермілабі: «/Це нове знання/  ніяк безпосередньо не стосується захисту нашої країни, хіба що сприяє тому, що вона є гідною захисту».

Утім, це вже політичні, а не наукові питання, а за демократичного устрою Конгрес,