Читати книгу - "Infernale. Пекельний сеанс"

Вальдано поманив Макбрайд.

— До мене. Тримайте руки так, щоб я їх бачив.

Макбрайд підняла руки і повільно поклала їх на голову. Вона почала неспішно рухатися в їхній бік.

— Ну ж бо.

Вітмен бачив, як очі Макбрайд палають від гніву. Вальдано бачив це теж.

— Не грайся зі мною, сучко.

Вітмен почув рух. Подих Чарлі застряг у роті. Вітмен відчув спалах у себе в голові.

А тоді важкий напад тиші.

Від шоку послідовні спалахи болю атакували все його тіло. Удари в голові. Тягнучий біль у спині.

Запахи, що обпікали ніздрі, пробиваючись аж до скронь — запахи вогкого ґрунту впереміж із… бензином?

Звуки: грюкіт, тріскіт. Звуки ударів навколо, голосів, що горлають одне до одного.

Він намагався підняти повіки. Розмиті фігури й приглушені діалоги. Нудота здолала його.

Він заплющив очі. Ковтнув.

Хтось нишпорив у його кишенях.

Він відчув черговий спалах болю, одночасно з судомою.

Вітмен розплющив очі й збагнув, що він усередині Чорного Мавзолею — сховища «Кривавого» Джорджа Маккензі. Він міг бути без тями не довше кількох хвилин. Макбрайд, Елена і Чарлі стояли поряд із ним, тоді як Вальдано і двоє здоровил стовбичили перед дверима мавзолею, перекриваючи вихід і затуляючи місячне сяйво. Еріксон тримав пластикову каністру й поливав склеп усередині якоюсь рідиною.

Страх пронизав Вітмена, щойно він збагнув, що вони збираються робити.

— Щасливого повернення, — сказав Еріксон зі зловтішною посмішкою.

Вальдано з пістолетом у руці не зводив очей із Вітмена. Позаду нього ґрати кидали прямокутники місячного світла на кам’яну кладку. Сумочка Макбрайд і сумка Чарлі лежали на землі за дверима, їхній вміст був розкиданий, наче опале листя в траві.

— Вам не потрібно цього робити, — пролунав голос Чарлі. З ним усе було гаразд. Вони були живі. Поки що.

— Навпаки, мій любий друже, — очі Вальдано спалахнули в темряві. — Схоже, я не маю вибору.

— Ти хворий покидьок, — мовила Макбрайд. — Це ж ти спалив кіноархів, так? Скільки, гадаєш, у тебе часу, перш ніж поліція знайде тебе і кине за ґрати? — її голос дрижав від напруження і гніву.

— Коли так, то що мені втрачати через кілька зайвих трупів? — він обернувся до Вітмена, і його очі палали зловтіхою. — Ніхто за тобою не сумуватиме. А тепер… розповідай, що знаєш.

Вони впритул дивилися одне на одного.

— Загадка! Що ти знаєш про останню загадку?

Вони мовчали. Макбрайд заговорила першою.

— Ви все одне збираєтесь нас убити. Нащо нам щось казати?

— Якщо ви колись і мали рацію, то саме зараз, детективе. Та, схоже, вибору у вас немає: я можу влаштувати так, що ваші друзі, — він жестом вказав на каністру, — горітимуть повільно.

Він спрямував дуло пістолета в обличчя Чарлі.

— Що скажете тепер, містере Кармайкл?

Чарлі дивився на нього. У його підборіддя впирався «ґлок» Вальдано.

«Ти схибив, Джонсоне».

Він утратив її.

Кількома годинами раніше детектив-інспектор Ґай Джонсон бачив, як троє людей входять до завулка Мері Кінґ слідом за Макбрайд та іншими. Він був копом достатньо довго, щоб розуміти: це означає неприємності.

Але що довше він чекав, то все менше був упевнений, що звідти хтось вийде.

Удивлявся в мобільний телефон, а тоді натиснув кілька кнопок, прокручуючи вгору-вниз свої вихідні повідомлення. Він надіслав їй вісім SMS. Останнім із них було «ДЕ ТИ ПОГОВОРИ ЗІ МНОЮ». Сорок п’ять хвилин тому. Відповіді не було.

Йому знадобилося добрі дві години, аби збагнути, що приятелі Макбрайд і трійко чоловіків скористалися іншим виходом із завулка. Ще до того, як увійти й обстежити приміщення, він знав, що вже пізно.

По тому більшість часу він блукав довкола, доки не опинився у пабі «Королівська праця» на березі з двома компаніями старих приятелів за випивкою. Він не міг пригадати жодної з їхніх розмов.

Після останнього попередження він попрямував надвір, не знаючи до пуття, куди йти. Знав, що заснути йому не вдасться. Крім того, його легені й горло роздирала люта спрага, ні на мить не полишаючи його.

Він побачив спалах на екрані свого мобільного. Батарея розряджена.

Зиркнув на місячне світло, що сочилося крізь віконні портьєри. Першого разу, коли він пізно повернувся після вечора з колегами-офіцерами, дружина висварила його.

— Я ніколи не стану одним із тих дідів, — сказав він їй. Але часи змінилися.

Екран попереджально спалахнув знову.

Шанс підкрастися непомітно давно минув. Він схибив. І тепер його напарниця мов під землю провалилася. Може, вона вже м…

Він не зміг додумати фразу до кінця.

Нарешті прийняв рішення.

Перетелефонувати.

Телефон усе дзвонив і дзвонив, і з кожним гудком він і далі думав, що вона відповість і він почує її голос.

Знайоме привітання на голосовій пошті Макбрайд.

Досі чуючи у вухах відлуння гудків, Джонсон заплющив очі.

— Скажу, якщо погодитеся не вбивати моїх друзів, — тремким голосом відповів Чарлі.