Читати книгу - "Ніжно відданий Декстер"

своїх жертв? За старшинством? За ступенем шкоди, яку вони йому заподіяли? Може, це випадковий вибір? Якби я знав, було б легше його знайти. Він мусив кудись піти, а його операції відмітали номер в готелі. Тож, куди він міг податися?

З вікна так і не з'явився камінь, який би вдарив мене по голові, але все ж дуже маленька ідейка почала пробиватися через підлогу мозку Декстера. Данко безумовно мав знайти якесь місце, щоб приступити до обробки Доукса, і у нього явно не було часу для зняття ще одного безпечного будинку. Куди б він не рушив, він залишиться в районі Маямі, поблизу своїх жертв, і він не міг ризикувати, намагаючись вибрати якусь випадкову місцину. До безлюдного будинку могли під'їхати потенційні покупці, а якщо Данко оселився б в чиємусь житлі, то тоді йому постійно б загрожував несподіваний візит кузена Енріко. Тож.. чому б не використати для своїх цілей будинок чергової жертви? Доктор Данко напевно вважав, що Чатскі, хто був єдиним, який знав повний список команди у Маямі, був дещо пошкодженим і тепер деякий час не зможе його переслідувати. Переходячи до чергового імені зі списку, Данко міг одним скальпелем ампутувати дві кінцівки. Використавши житло чергової жертви для завершення роботи з Доуксом, Данко міг потім неквапливо приступити до обслуговування свого нового клієнта, яким би став щасливий домовласник.

У моїй гіпотезі був певний сенс і вона була більш надійним вихідним пунктом пошуку, ніж простий список імен. Але якщо навіть я був правий, то хто з наявного у мене списку мав опинитися наступною жертвою?

За вікном прогримів грім. Я знову подивився на список і важко зітхнув. Чому я не займався чимось іншим? Чому, наприклад, не грав у «Шибеника» з Коді і Астор? Навіть це було б значним прогресом на тлі цього похмурого заняття. Я мав простежити, щоб Коді першою чергою називав голосні. Після цього все слово саме би випливало на зовні. А коли він опанує це мистецтво, я почну навчати його більш цікавим речам. Вельми незвично навчати дитину тому, як передбачати події, але мені не терпілося розпочати. Дуже шкода, що він уже подбав про сусідську собаку. Вона могла б послужити прекрасним об'єктом як для визначення заходів безпеки, так і для відпрацювання технічних навичок. Маленькому розбійникові треба було стільки дізнатися! Всі уроки старого Гаррі мали перейти до нового покоління.

І коли я розмірковував про те, як допомогти Коді, я раптом усвідомив, що ціною цього стане моя згода поєднатися у шлюбі з Ритою. Чи зможу я пройти через це? Відмовитися від безтурботного холостяцького життя і поринути у вир сімейного щастя? Дивно, але мені здавалося, що я зміг би це пережити. Заради діточок, безперечно, можна було піти на жертви, але перетворення Рити в моє постійне прикриття помітно знизить мій потенціал. Чоловіки, які перебували в щасливому шлюбі, як правило, не займаються тим, заради чого жив я.

Але ймовірно, мені вдасться вирішити цю проблему. У всякому разі, це могло почекати. До вечора я ні на йоту не наблизився до компанії Рейкера і до виявлення сержанта Доукса. Я закликав на допомогу інтуїцію і подивився на список: з Борхесом і Обрі покінчено. Залишаються Акоста, Інгрейхам і Лайл. Їм поки не було відомо, що їх чекав прийом у лікаря Данко. З двома покінчено, а троє чекають своєї черги, не враховуючи сержанта Доукса, який зараз, напевно, відчував дотик леза по своєму тілу разом із музикою оркестру Тіто Пуенте, а доктор Данко, схилившись над пацієнтом із своїм скальпелем у руці, здійснював свій танець розчленування. Потанцюй зі мною, Доуксе. Без ніг танцювати важкувато, але спробувати, безперечно, варто було.

А сам я тим часом танцював колами, немов доктор Данко ампутував мені одну ногу.

Ну що ж: припустимо, що зараз доктор Данко знаходився в будинку однієї зі своїх жертв, не беручи до уваги будинок Доукса. Звісно ж, мені не було відомо, чий саме це мав бути будинок. І куди ж мене це приведе? Якщо наукове дослідження не допомагало, то залишалося лише сподіватися на удачу. Елементарно, дорогий Декстер. Ені, мені, міні, мо...

Мій палець зупинився на імені Інгрейхама. Що ж, це вже щось певне, хіба не так? Звісно, що певне. Таке певне, як і те, що я — норвезький король Олаф.

Я піднявся зі стільця і ​​підійшов до вікна, з якого я стільки разів дивився на сержанта Доукса, який припаркувався через дорогу у своєму каштановому Taurus. А тепер його там не було. Скоро його взагалі-то ніде не буде, якщо я його не знайду. Доукс хотів бачити мене мертвим, або у в'язниці, і я був би набагато щасливіший, якби він просто зник... зникав по одному маленькому шматочку, одним за одним, чи разом з усіма — це різниці не грало. І ось, я працював понаднормово, штовхав могутню інтелектуальну машину Декстера із неймовірними темпами заради того, аби врятувати його... для того, щоб він мав змогу вбити мене, або посадити у в'язницю. Чи не варто після цього погодитися, що я переоцінював саму ідею життя?

Ця парадоксальна, повна іронії ситуація змусила майже повний місяць виглянути з-за дерев. І чим довше я дивився з вікна, тим сильніше на мої плечі давив старий злючий місяць, який всього кілька хвилин тому незв'язно лопотів щось, перебуваючи за горизонтом, і ось тепер, показавши, він обпік мій спинний мозок, змушуючи до негайних дій аж поки я не схопив ключі від машини і рушив до дверей. Чому б справді не поїхати туди і не переконатися у всьому особисто? Це займе не більше години, після чого я зможу поділитися ходом своїх міркувань із Деборою і Чатскі.

Я зрозумів, що ідея сподобалася мені тому, що поїздка здавалася легкою і не займала багато часу, до того ж, вона би відплатила мені за важку роботу і дала би можливість вже завтра ввечері приступити до ігор із Рейкером. Більше того, у мене раптом виникло бажання взяти трохи закуски. Чому б мені злегка не розігрітися на докторі Данко? Хто засудить мене за це, якщо я вчиню з ним так само, як він вчинив із іншими? І якщо, щоб дістатися до Данко, я повинен був врятувати Доукса, то нехай так і буде, бо, все ж таки, ніхто не буде казати, що життя ідеальне.

І отже, я рушив на північ по Діксі Хайвей, а потім по Ай-95 проїхав на Сімдесят дев'ятій Стріт,