Читати книгу - "Подих диявола"

немає.— Він уперся руками в стегна: — Вирішено. Я йду до них і пропоную обмін. Нічого іншого не залишається.

— Зачекай, — Еліза м’яко поклала руку йому на плече. — Мені б хотілося спробувати останній варіант. Ми з Оскаром говорили про це, і він теж не проти. Потрібно тільки знати, де тримають Лєну.

— Що спробувати? Про що ви говорите?

— Пізніше розповім. Зараз мені потрібен абсолютний спокій. Мені потрібно вступити в контакт із Лєною, і не можна, щоб мені заважали. Чи є в нас якась її річ, що вона любить?

— Так, ось, — Шарлота вийняла щось із сумки. — Шпилька. Я її зберегла.

Вона витягла прикрасу, що її Лєна купила в торговому домі.

— Дуже добре, — зраділа Еліза. — Цього має вистачити. Я сяду он там, на камінь, і, будь ласка, не заважайте мені в найближчі десять хвилин.

Оскар дивився, як Еліза піднялася на високий камінь, відкрила сумку з лікарськими травами й настоянками й почала змішувати інгредієнти.

— Що вона робить? — запитав Лілієнкрон.

— Гадаю, готується до переселення душі,— пояснив Оскар. — На її батьківщині, на Гаїті, це розповсюджений спосіб спілкування з померлими. Але він діє і стосовно живих. Дуже важливо, щоб ніхто не перешкодив проведенню ритуалу. Інакше можна чекати катастрофічних наслідків.

— Наприклад?

— Душа Елізи може заблукати й більше не повернеться в тіло. Люди, з якими відбувається подібне, перетворюються на порожні оболонки — на зомбі, як їх називають на Гаїті.

Лілієнкрон покривився:

— Жахливо. Тоді я краще помовчу.

Еліза закінчила підготовку й запалила трави в мисочці. Повалив густий дим. Навіть на відстані в Оскара на очах виступили сльози. Еліза сіла, схрестивши ноги, опустила обличчя до мисочки й глибоко вдихнула.

Лєна здригнулася. Щось хотіло заволодіти її тілом. Усе почалося з повільного руху уздовж спини, потім це відчуття дісталося до самої потилиці. Відчуття було таким сильним, що вона не могла опиратися.

— Усе гаразд? — подивився на неї володар.

Лєна саме збиралася розповісти йому про свою батьківщину в далекій Німеччині, але від ніг здійнялася друга хвиля неприємних відчуттів.

— О…

Вона відчула такий приступ нудоти, що застогнала й опустилася на коліна.

— Ти хвора?

— Я… я не знаю. Зовсім несподівано.

— Нехай тебе відведуть у твою камеру.

Ноги в дівчини підкошувалися, тіло стало немов ватяним. Вона не опиралася.

Що з нею таке? Голова розколюється. Ніколи ще такого не було. Звісно, головні болі бували, але це зовсім інше. Начебто в голові перебував хтось сторонній. Їй здавалося, що вона навіть чує голоси. Багато голосів. У черепі гуло, немов у бджолиному вулику.

Володар має рацію, напевно, вона справді занедужала. Можливо, через дивну їжу, якою її годували.

Вона обіперлася об стіну рукою й повільно пішла до лежанки. Охоронець почекав, поки вона сіла, й зачинив важкі кам’яні двері.

Лєна лягла на спину і втупилась очима в стелю. Голова паморочилася менше. Навіть нудота майже минула. Та голоси залишилися. Один здався їй знайомим. Жіночий голос, дуже схожий на голос Елізи. Він то голоснішав, то майже заглушався іншими. Дівчина спробувала на ньому зосередитися. Постаралася відітнути всі інші голоси. Вийшло. І чим яснішим ставав голос, тим менше її нудило.

За деякий час удалося навіть розібрати окремі слова.

Де ти?

Як тебе знайти?

Подай нам знак!

Заклик був таким сильним, що Лєна встала й підійшла до вікна. В обличчя вдарив гарячий вітер. Знак? Про який знак говорить голос? Світ перед нею був червоним. Червоне небо, червоний пісок, червоні камені. Який знак подати? Вона обернулася й оглянула кімнатку. Відро з водою, щось на кшталт туалету, стіл, стілець, дерев’яний лежак зі світлим простирадлом.

Погляд затримався на простирадлі. Єдиний пред- мет зі світлого матеріалу. Світла тканина.

Немов уві сні, вона зірвала простирадло з лежака й повернулася до вікна. Дівчина не розуміла, чому це робить, але в неї з’явилося нестримне бажання вивісити простирадло з вікна. Вона довго ще стояла, дивлячись, як тканина майорить на вітрі. Коли стало вже зовсім несила, вона витягла її назад, розстелила на постелі й міцно заснула.

42

— Дивіться, нагорі! — Оскар махнув рукою на верхню частину фортеці.

У вікні четвертого поверху майоріла світла хустка. Немов більмо на оці, серед цих червоних і коричневих кольорів. Вона висіла досить довго, потім знову зникла. Здогадатися, хто її вивісив, було зовсім не важко. У приміщенні за вікном було темно.

Серце в Оскара скажено калатало. Невже?..

Він подивився на Елізу. Та розплющила очі й утомлено дивилася на фортецю. Обличчя в неї було задоволеним. Гумбольдт узяв її за руку.

— Ну що, вийшло?

Вона кивнула:

— Здається, так. Вона мене почула й відповіла.