Читати книгу - "Нічний цирк"

виглядом та дістає з кишені пальта срібний портсигар і таку саму запальничку.

— А як вона насправді померла?

— Що ти маєш на увазі? — перепитує Ізобель, озираючись, щоб перевірити, чи немає кого поблизу, хто міг би підслухати їхню розмову, але більшість скорботних гостей уже зникли в завісі дощу. Залишилося лише кілька постатей, серед них Селія Бовн і Крихітка Мюррей, що вчепилася в сукню чарівниці. Дівчинка супиться і здається сердитою, а не засмученою. Лейні й містер Барріс стоять обабіч Тариної могили, і янгол нависає над ними так низько, що міг би покласти долоні на їхні голови.

— Тобі ж доводилося бачити тут речі, у які неможливо повірити, чи не так? — питає Тсукіко.

Ізобель киває.

— А тобі не здається, що змиритися з цим важче, якщо ти не частина цирку? Можливо, настільки важче, що аж утрачаєш глузд? Розум — дуже чутлива матерія.

— Я не думаю, що вона сама кинулася під потяг, — озивається Ізобель, намагаючись говорити так тихо, як тільки може.

— Може, й ні, — каже Тсукіко. — Урешті-решт, я не наполягаю. — Вона запалює цигарку, вогонь жваво спалахує попри вологе повітря.

— Це міг бути нещасний випадок, — зауважує Ізобель.

— Ти часто чула про нещасні випадки? Тут хтось ламав кістки, отримував опіки чи взагалі якісь поранення? — питає Тсукіко.

— Ні, — зізнається Ізобель.

— Ти застуджувалася? Мала хоча б нежить?

— Ні. — Ізобель намагається згадати, коли востаннє почувалася недобре, але пригадує лише застуду тієї зими, коли десять років тому зустріла Марко.

— Гадаю, ніхто з нас не мав, відколи запрацював цирк, — каже Тсукіко. — І дотепер ніхто не помирав. До речі, ніхто, крім двійнят Мюрреїв, і не народився. Хоча, зважаючи на стиль життя деяких акробатів, гадаю, умов для народження було достатньо.

— Я... — починає Ізобель, але не може завершити думку. Тут занадто багато того, над чим можна помізкувати, але вона не впевнена, що хоче все розуміти.

— Усі ми — рибки в акваріумі, люба, — підсумовує Тсукіко, і мундштук гойдається між її устами. — Рибки, за якими дуже уважно стежать. Роздивляються з усіх ракурсів. Якщо одна з нас спливла догори дриґом — це сталося невипадково. А якщо це справді був нещасний випадок, боюся, що наші господарі піклуються про нас не так ретельно, як мали б.

Ізобель не промовляє жодного слова. Вона шкодує, що Марко не супроводжує Чандреша, хоча він навряд чи відповів би на її запитання, а може, узагалі б не погодився на розмову. Вона кілька разів ворожила собі на нього, та карти випадали заплутані, хоча щоразу й натякали на сильне почуття. Вона знала, як він переймається цирком, і не мала сумнівів, що йдеться саме про ці емоції.

— Тобі колись доводилося ворожити комусь, хто не міг збагнути, що відбувається з його життям, хоча тобі все ставало зрозуміло після короткої бесіди й кількох картинок на папері? — не може заспокоїтися Тсукіко.

— Так, — відповідає Ізобель. До неї приходили сотні відвідувачів, котрі не бачили далі від свого носа. Не помічали зрад і розчарувань, були впертими, хай як делікатно вона намагалася відкрити їм очі на правду.

— Важко зрозуміти ситуацію, якщо розглядаєш її зсередини, — веде далі Тсукіко. — Вона надто звична. Надто затишна.

Дівчина-змія на мить змовкає. Цівки диму від її цигарки огинають краплі дощу і здіймаються над головою у вологе повітря.

— Можливо, покійна міс Берджес підійшла достатньо близько до краю, щоб подивитися на ситуацію під іншим кутом, — урешті каже вона.

Ізобель супиться й озирається на Тарину могилу. Лейні й містер Барріс уже повільно йдуть від неї геть, і чоловік обіймає жінку за плечі.

— Кіко, ти колись кохала? — питає Ізобель.

Дівчина-змія повільно видихає дим, але її плечі напружуються. Якусь мить Ізобель гадає, що не почує відповіді, але Тсукіко озивається:

— Одні мої романи тривали десятиліттями, а інші — кілька годин. Я кохала і принцес, і простолюдинів. Гадаю, усі вони теж кохали мене, кожен по-своєму.

Це типова відповідь Тсукіко. Наче й відповіла, але нічого не зрозуміло. Ізобель більше не наполягає.

— Усе розпадеться на шматки, — каже дівчина-змія після тривалої паузи. Ізобель не потрібно перепитувати, що вона має на увазі. — Тріщини вже побігли. Рано чи пізно все розвалиться. — Вона знову змовкає і востаннє затягується цигаркою. — Ти досі ворожиш?

— Так, — каже Ізобель. — Але не думаю, що це допомагає.

— Сама знаєш, важко визначити ефект від таких речей. Але зрештою, ти дієш ізсередини. Навіть найслабші чари можуть виявитися ефективними.

— Щось не дуже схоже.

— Можливо, вони більше контролюють хаос усередині, а не ззовні.

Ізобель не відповідає. Тсукіко знизує